Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Недоведена теорема «реінтеграції» Донбасу

17 червня, 2017 - 15:00

Говорити про реінтеграцію окупованого Донбасу — це те саме, що намагатися народити 18-річну дитину. Сам термін виглядає неприродно, але він дедалі більше стає популярним, він звучить звідусіль, його чути навіть тим, хто чути його не хоче. «Саме про реінтеграцію окупованих територій ми маємо вести розмову», — каже народний депутат України, перший заступник голови ВРУ Ірина Геращенко на міжнародній конференції «Реінтеграція Донбасу в умовах гібридної війни». Потім вона уточнить — говорити треба про деокупацію та реінтеграцію. І це вже точніше. Але й це не все.

Повернення Донбасу — це дуже особливий процес. Бо Донбас за усі роки війни ще ніхто офіційно не відокремив від України. Навіть Росія, попри свою інтервенцію до окремих районів Донеччини та Луганщини, досі через своїх пропагандистів називає захоплені території українськими. Тож Донбас начебто не дезінтегрувався? В Україні ж його теж ще не списали з рахунків? Не викреслили з переліку українських територій? Про яку тоді реінтеграцію йдеться?

Щобільше, як зауважив міністр із питань тимчасово окупованих територій та ВПО Вадим Черниш, Росія веде гібридну війну не лише на окупованому Донбасі. Вона намагається впливати на всю Україну, і якщо військова інтервенція зупинилася на Донеччині та Луганщині, пропагандистська розповсюджується на всю країну. Яскравий доказ — «безсмертні полки», які йшли цілком, здавалося б, патріотичними містами. Тож і протистояти доведеться не лише одному Донбасу й не лише на одному Донбасі. За таких умов мова про реінтеграцію окупованих земель також виглядає доволі непевно. Бо що реінтегрувати, якщо територія є цілісною, і на неї скрізь одні й ті самі «хвороби»?

Звичайно, можна було б говорити про реінтеграцію людей, що живуть в окупації, про «моральну реінтеграцію». Це доволі точно, але й тут є певні тонкощі. Бо насправді Україна могла б втратити Донбас тричі. Вперше — коли його окупувала Росія. Вдруге — коли певна (невеличка!) кількість людей це підтримала. А втретє зараз – коли навіть найгарячіші патріоти України, що залишилися в окупації, поступово втрачають надію, бо не бачать жодної підтримки з боку своєї країни. Не бачать того, що ця країна все ще зацікавлена в них.

Беручі до уваги перші дві втрати, можемо говорити про деокупацію Донбасу. Демілітаризація, звільнення української землі від окупантів, покарання колаборантів, амністування тих, хто на це заслуговує, розбудову українського ладу на звільнених від інтервентів територіях, повернення організацій та навчальних закладів, повернення людей, освіта… Виховання.

Але до того є робота іншого плану. З тими, хто досі там, хто попри все вірить в Україну та чекає на неї. І навіть не «з ними», а для них. Якщо Україні й доведеться когось реінтегрувати, то це саме цих людей. Бо вони відколюються ментально, вважаючи, що країні вони більше не потрібні. Їхні настрої — те, що українці називають «зрадою», але це не жарт. Депресії, повна втрата духу, постійний біль та відчуття того, що зрадили саме їх, — от, що зараз відбувається з українцями на Донбасі. Їм потрібна допомога. Сьогодні. Вчора.

Ірина Геращенко розповіла про три складові роботи з Донбасом. Перша — «безпекова»: на окупованих територіях треба створити безпечні умови для життя людей. Друга — гуманітарна: вирішення гуманітарних проблем дасть можливість боротися за уми людей в окупації. Третя — інформаційна, можливо, у багатьох сенсах найважливіша. Це все дуже справедливо. Але ці три складові мали б діяти вже давно. Це не план, це те, що було важливо ще 2014-го.

Так, українцям в окупації дуже важлива інформаційна підтримка, про що «День» писав вже багато разів. І про це говорять на владному рівні, але ж лише говорять — усі три роки, що триває окупація. Цю інформаційну підтримку має бути вже напрацьовано, мають існувати канали комунікації, інформування, допомоги, а їх немає. Щобільше, інформаційна складова є багатогранною. Бо якщо тим, хто ще підтримує «Л/ДНР», потрібна адекватна інформація на противагу російській пропаганді, тим, хто все ще чекає на Україну, цього не треба, вони й без того знають усі аргументи. Їм потрібна інша допомога — більш практична.

Дещо в цьому напрямку вже робиться. Йдеться, наприклад, можливість для абітурієнтів з окупованих частин Донбасу вступати до деяких вишів України без ЗНО. Це є, але цього замало. Люди все одно не відчувають підтримки й відкритості України. Страшенні проблеми із пенсіями, які можуть заблокувати будь-якої миті, виїзди через блокпости, які становлять загрозу для життя, величезні складнощі із отриманням документів українського зразка, досі не вирішена проблема заручників, зниклі безвісти люди, «арешти» за будь-які примарні «порушення», які вигадують бойовики... Все це не дає навіть найменших можливостей для нормального життя в очікуванні звільнення. Мало того, все це підштовхує до того, щоб нарешті прийняти правила гри окупантів. Не скоритися, але, наприклад, потроху перереєструвати автівку (й мати потім проблеми на блокпостах), отримати місцевий «паспорт», відкрити там підприємство, щоб виживати… Патріоти так само це роблять, бо в них немає вибору. Вони це роблять, бо їм не дали альтернативи. І ніхто не сказав їм, що вони мають шанс не бути за це засудженими.

За словам Ірини Геращенко, влада ставиться до людей на окупованих територіях, як до заручників, і це дуже важливий погляд. Але ж виходить так, що заручників не просто не поспішають звільняти, їм самим ніхто навіть не нагадує, що про них дбають. Їм лише простягають крізь грати їхнього підвалу прес-релізи про те, що в Києві відбулася конференція з реінтеграції. Це аж ніяк не покращує життя в окупації.

Щоб вижити, відкрити очі своїх співвітчизників на те, що відбувається в «республіках», заручники на Донбасі роблять свої маленькі «диверсії». У Twitter шириться допис однієї донеччанки, яка начебто випадково залишила на місцевому ринку рекламний листок одного українського супермаркету — з цінами та пропозиціями. Люди на ринку побачили рекламу, порівняли українські ціни з власними та… почали лаяти «республіку». Користувачі жартують, що замість листівок треба скидати на окуповані території саме такі рекламні листівки з супермаркетів, бо «холодильник завжди перемагає». І в цих жартах є лише маленький відсоток жартів. Насправді саме такі ознаки буденного українського життя — перший крок для майбутньої деокупації. Пропаганда робить своє, і її головний акцент: «В «Л/ДНР» погано, а в Україні ще гірше». З часом у це починають вірити навіть ті, хто так не вважав.

Як запевняє міністерство з питань тимчасово окупованих територій та ВПО, сьогодні в нього вже є план, як працювати із Донбасом. Це ствердження зірвало б оплески, якби це був травень 2014-го. Але це травень 2017-го. У Facebook вже з’являються пости під загальною назвою — «Три роки». Переселенці «відзначають» свої сумні роковини без домівок, які вони залишили «на два тижні», але не повернулися туди досі. У таких людей це повідомлення про план викликає лише розчарування. У тих, хто всі три роки провів в окупації, — обурення. Бо план спізнився на три роки.

У цих умовах навіть патріоти, які чекали на Україну на Донбасі, кажуть, що він вже не повернеться. Немає шансів. І, можливо, вони мають рацію. Але секрет у тому, що Донбас і… не треба повертати. Ні, не в тому сенсі, що його треба відрізати. В тому сенсі, що йдеться не про реінтеграцію, а про відбудову. Коли 2014 року сталася інтервенція Росії, Донбас не відокремився. Це просто було загальне руйнування минулого життя — і Донеччини, і Луганщини, й усієї України. Це життя Росія поступово розхитувала зсередини, вибиваючи по цеглинці. З першим пострілом почалася не війна, почалося падіння усієї будівлі загалом. І треба не просто тягти цеглинки на їхнє старе місце — реінтеграція не допоможе укріпити те, що було зруйновано. Треба будувати знову. І щоб будівля наступного разу встояла, треба всіма силами довести, що ті, хто намагаються тримати її поверхи на своїх плечах, не одні.

Ті, хто на Донбасі впродовж усіх цих трьох років по цеглинці збирає свою Україну, не сам на сам із бідою. 2014-го їм треба було просто це сказати. 2017-го цю теорему треба довести.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments