Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою
Михайло Грушевський, професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист

Нехай до Києва веде мова замість язика

Зміни мовних полюсів потребують більше дій та менше балаканини
25 січня, 2021 - 20:40

Щоразу, коли в країні турлять економіку, піднімається завжди злободенна тема: як українцям заговорити однією мовою, щоб відчувати себе справжніми — ось у чому її стрижень.

На превеликий жаль, вийшло, що більше трьохсот років ми орали на чужому лінгвістичному полі. Час, що охопив десять чи дванадцять генерацій, обернувся парадоксом. Чимало етнічних українців вважають російську мову рідною. Російською пролунало перше речення, перший вивчений напам’ять вірш, перше зізнання у коханні. Але настав час повернення до свого. Не тільки ми опинились у ситуації відродження зацькованого імперією голосу нації. Кожна країна, здобувши незалежність, починала з встановлення лінгвістичної ієрархії. Всюди на головне місце призначається власне, історично і ментально рідне. Тому мова отримує статус державної (у світі прийнято термін «офіційна»), яка  використовується у міжнародному спілкуванні, адміністративній роботі, правовій сфері, тобто у всіх фінансованих державою установах. 200 країн світу визнають саме такий порядок речей. У 110 з них існує більше однієї офіційної мови. Світ дуже складний у мовному вимірі, щоб знайти загальний стандарт спілкування. Є країни з пануванням мови корінного народу (endoglossic) і є такі, де офіційну мову було імпортовано (exoglossic). Є країни, які боролися за перевагу своєї мови століттями, і є які ніколи не знали цієї проблеми. Є, де говорять двома десятками офіційних мов, і є єдина національна та офіційна, але нею майже ніхто не говорить. Все це означає тільки одне: у кожної країни свій шлях і кожна повинна будувати власну мовну політику. Важливо лише дотримуватись норм лінгвістичного рівності. Всі мови унікальні. За своєю природою прекрасна кожна, і немає серед 6000 наявних кращої за інші. Основне право людини використовувати мову залежно від ідентифікації. Все це можна прочитати у міжнародних  актах про сучасне ставлення до мов.

За 30 років незалежності українська мова значно розширила кордони і сфери застосування. Завдяки настроям людей, громадським рухам, відродженню літератури та законам, які епізодично ухвалює уряд. Однак суспільний конфлікт на цьому ґрунті не знято, й раз по раз він спалахує з природних та штучних причин. Одних не влаштовують повільні темпи українізації фізичного і медійного простору, інших — швидка зміна вкорінених звичок, декого втручання держави в приватне життя. Є і четверта група, відверто ворожих до української мови громадян, яка у дусі власних  переконань, або під впливом кремлівської пропаганди, негативно сприймає все українське, крім радянського минулого та гастрономічних страв. Вважається, що ця група досить значна, збігається з обсягом аудиторії, яка голосує за проросійські партії у парламенті. Але це не так. Українські антинаціональні сили, як і у кожній етнічно розмаїтій державі, об’єднують від 3 до 8% населення. Проти української мови змушують виступати не стільки маніпуляції прокламаторів з ОПЗЖ, скільки невиразна й кітчева мовна політика держави.

По-перше,  проблеми, що пов’язані з мовою, розглядаються переважно у політичній площині та використовуються як засіб мобілізації електоратів. По-друге, громадські дискусії на цю тему зміщені з професійних кіл носіїв та поширювачів мови у побутові сфери її користувачів. Ось чому російськомовний офіціант у приватному ресторані, який не відповів «державною» україномовному клієнтові, викликає більше суспільне обурення, ніж викладач державного вишу, який читає лекції мовою офіціанта. По-третє, у нашому прагненні українізувати країну занадто багато архаїки, немов ми йдемо слід у слід за бійцями «коренізації» 100-річної давнини, вважаючи, що міцних адміністративних зусиль досить задля вербальної та письмової зміни обличчя країни.

У суспільстві мова виконує дві ролі:  об’єднавчу та дезінтеграційну. Віна може згуртувати країну, розірвати або створити. Це продемонстрували битви за іврит у Палестині на початку минулого століття, за гаельську в Ірландії протягом століть, за каталонську в Іспанії, а зараз і за іспанську у Барселоні... Коли виникають мовні конфлікти, за ними стоїть дещо більш серйозне, ніж вербалізації, орації та нотації. Зазвичай це великий комплекс проблем несправедливого устрою життя. Рівень опору, домінування і співпраці серед мовних груп зростає в усьому світі, відзначають фахівці. Буде рости і в Україні, поки ми не знайдемо формулу згоди за однією з найбільш очевидних ознак ідентифікації.

Мова —  частина культури, в її антропологічному значенні, але не у просвітницькому та світоглядному, як заведено вважати. Людина, яка знає мову своєї країни, не завжди обізнана щодо духовної, моральної та філософської спадщини  предків. Щоб мова стала у гуманітарному сенсі функціональною, їй потрібен освітній додаток. Тут рівень знань важливіший від мовленнєвих уподобань. Особливо в наш час, коли визначні наукові та літературні твори друкують тією мовою, яка принесе більший прибуток. Додамо до цього ще необмежену можливість онлайнового перекладу. Письменник світової популярності Джеймс Джойс був ірландцем, любив і підносив  батьківщину, але жив переважно в Європі, а вдома розмовляв італійською. Далеко не винятковий приклад складних взаємозв’язків між батьківщиною, мовою і творчими здібностями людини.

Отримавши мову в колисці від своїх батьків, ми вважаємо її рідною, а якщо школи та університети не змінюють парадигму, то поняття закріплюється на довге життя. Іммігранти, яким довелося вивчати нову мову, повністю забувши рідну в другому поколінні, повертаються до неї в третьому. Такий висновок робить сучасна статистика й наука. Тож, якщо бажаємо почути цілком україномовну країну через 30 років, треба, щоб сьогодні  кожна мама співала колискову дитині українською та у школах панувала тільки солов’їна. Навряд чи це станеться, бо в Україні живуть багатонаціональні громади, та ще на нас впливає лінгвістична гравітація процвітаючих країн. У пошуках високооплачуваної роботи вигідніше вчити англійську, ніж українську. Однак це не фатальна приреченість української на малу аудиторію, навпаки,  лише стимул  її розвитку у державницьких середовищах: установах, навчальних закладах, армії, міліції, театрах, ЗМІ тощо. Якщо успішність кар’єри всередині країни буде залежати від знання української, статус мови буде зростати, як кажуть, автоматично. Тому заборонні закони  тут менш корисні, ніж стимулювальні. Буде у нас україномовна еліта, буде й україномовний народ.

«Ті, люди, чия рідна мова — англійська, не усвідомлюють достатньою мірою кількість зусиль, докладених вчителем і учнем задля набуття робочих знань англійської мови», — констатує почесний професор мовознавства лондонського університету Роберт Генрі Робінс в енциклопедичній статті з цієї проблематики. https://www. britannica. com/topic/ language/Language-and-social-differentiation-and-assimilation

Труднощі поширення української  переважно пов’язані не зі свідомою протидією, а через обставини життєвих складнощів. Цю статтю я пишу українською, на яку витратив удвічі більше часу, ніж на таку ж саму за обсягом російською. Будь-яка людина воліє досягати своїх цілей з меншими витратами сил і часу. Це природньо.

Більшість українців розуміє й чудово володіє російською. Особливо там, де вона домінує. Важко перевести звичайних громадян в інше середовище спілкування просто закликами до патріотичних почуттів. Особливо, коли під використанням мови ми маємо на увазі хоча б відносний стандарт чистоти, без суржику та вульгарних запозичень з російської, польської, угорської. В опануванні українська складніша за російську.  Інший тип побудови речень, більше синонімічних рядів, більше слів латинського походження, більш широкий діапазон вживання діалектів. Тобто треба змінити уявлення про вивчення української, як про короткочасні курси на кшталт лікнепу. Такі курси пройшли багато депутатів, політиків,  публічних персон, які шокують нас кричуще бідною мовною культурою. Дуже колоритним прикладом був прем’єр-міністр М.Азаров, який паплюжив мову й репутацію державного інституту. Але небезпека не у постатях жебраків з лексики. Справа в тому, що коли їх багато на публічному просторі, формується примітивний стандарт офіційної мови. А це явище знецінення культури. Тобто треба починати з якісної освіти українською та не шкодувати  грошей і часу, щоб з офіційних  закладів не віяло суржиком. Отож, час та послідовність зусиль в освітній сфері здатні створити необхідну масу україномовних, для довготривалого культурного домінування.

Взагалі, це парадоксально, але  факт, зміни мовних полюсів потребують більше дій та менш балаканини. Acta non verba, як казали там, де першими зіткнулися з цією потребою. Дискусії, які ні до чого не приводять, розігрівають атмосферу так, немов це дії.

Проте для академічних міркувань на лінгвістичні теми існує величезна перешкода. Вона створена за межами нашої країни. Війна РФ проти України почалася під гаслами захисту російської мови. Це означає: на Москві лежить відповідальність за те, що російська стала мовою агресора. Без цього морального акценту неможливо зробити вірогідний переклад з російської на українську будь-яких дискусій на філологічні теми. Тому можна не сумніватися, що ровер і байк українською вживатимуть частіше за «велосипед», тільки тому, що на останньому далеко від Москви не заїдеш.

Але. У твердженнях про складні речі завжди є але. Нам не личить користуватися  матрицею РФ, відстоюючи атрибути своєї незалежності. У Першу світову війну німецьку мову прирівняли до кайзерівського багнета,  у Другій світовій її зробили синонімом фашистського духу. У 2014 Россія, як і сто років тому, почала забороняти українську, кримськотатарську, навіть дійшла до намірів виключити англійську зі шкільних програм. Нехай таке варварське «отрезание языков»  залишиться за межами нашої культури, схильної до договорів та порозуміння.

Єднання нації врешті-решт веде до згуртування навколо її мови. Так було в Індії, в Ірландії, Фінляндії, Балканських країнах, Норвегії, Словаччині... Скрізь, де корінні народи виходили з тіні імперій, створюючи свої держави. Але згуртування навколо мови не завжди тотожне згуртуванню суспільства. Тут немає симетричної залежності.

Газета: 
Новини партнерів