Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Нові серії залаштункових ігрищ

або Криза української демократії: соціологічний вимір
16 листопада, 2018 - 11:49

Навіть тоді, коли соціологічні опитування замовляють, скажімо так, не надто прогресивні сили та не надто симпатичні персонажі, їхні результати — якщо, звичайно, йдеться про серйозні дослідницькі інституції — дають достатньо об’єктивну картину суспільних настроїв. От і зараз: результати спільного соціологічного дослідження, проведеного зусиллями трьох соціологічних компаній (КМІС, Центр Разумкова та Соціологічна група «Рейтинг»), про які вже коротко йшлося у статті Івана Капсамуна та Валентина Торби «Час пішов...» (День», №206, 2018), засвідчили наявність серйозної і небезпечної політичної кризи в Україні та вичерпаність (хочеться сподіватися, тимчасову) демократичних форм і методів керування.

Чому я так непоштиво висловився про анонімних замовників цього дослідження, опублікованого 13 листопада? По-перше, саме в силу цієї анонімності (західні структури, які замовляють опитування українським соціологам, зазвичай не виступають інкогніто). А опитування це масштабне (10 тисяч респондентів в усіх регіонах), тобто потребує чималих коштів. По-друге, у зв’язку з варіантами відповідей, запропонованих в анкетах. Скажімо, серед варіантів відповіді на запитання, чого сьогодні найбільше бракує Україні, фігурували мир, стабільність, порядок, достаток, розвиток, єдність, справедливість і навіть впливовість у світі — проте були відсутні, скажімо, демократія, свобода слова, толерантність тощо, тобто ті маркери, які відрізняють замовлені західними клієнтами опитування. Щоправда, «нестача свободи і демократії» в опитуванні була — серед купи проблем, які хвилюють українців й особисто респондентів. По-третє, тому, що добре відомо, хто конкретно на всіх перехрестях кричить, що українці найбільше хочуть миру (додаючи до цього — «за будь-яку ціну», цього в анкеті немає, але хіба це зупинить «борців за мир»?), а українці справді прагнуть миру. І, нарешті, в анкеті є питання щодо Донбасу, але чогось відсутні питання про Крим.

Утім, можливо, я помиляюсь, тобто замовниками опитування були анонімні благодійники. Часом буває і таке. Та головне в іншому: в тому, що засвідчило дослідження. Вчитаємося уважніше в показники, вирахувані соціологами.

Те, що абсолютна більшість опитаних (78%) вважає, що країна рухається у неправильному напрямку, навряд чи когось здивує. Як і те, що на місцевому й регіональному рівнях так вважає значно менше респондентів (відповідно 58% і 64%). Такі тенденції для України традиційні, хоча негативних оцінок таки забагато (навесні, коли проводилося таке ж опитування, було менше). Не дивує й те, що за останні два роки рівень підтримки вступу України як до ЄС, так і до НАТО дещо знизився.

А от наявність серед лідерів президентських перегонів кількох мільярдерів (в тому числі й «двічі несудимого», як Янукович) і їхніх прямих протеже мене особисто дивує. Невже ж громадяни України так і не навчилися думати та робити висновки з власного досвіду? Чи, може, мільйони виборців вважають, що ефективний розвиток і народний достаток забезпечать їм саме власники мільярдних статків? Схожа ситуація і з високими рейтингами представників мистецького цеху і тих політиків, уся активність яких полягає в написанні (питання ще, чи ними самими) блогів в інтернеті. Невже ж незрозуміло, що виступати на сцені чи писати час від часу блоги і керувати державою — речі, принципово відмінні? Втім, хтось може сказати: а як же кіноактор Рональд Рейган, який був спершу губернатором Каліфорнії, а потім президентом США? Але ж Рейгана у 1940—1950 шість разів обирали президентом Гільдії кіноакторів, а ефективно керувати (інакше б не обирали!) голлівудськими «зірками», очевидно, не легше, ніж великою державою...

Утім, те, що досить значні групи виборців віддають перевагу і претендентам-мільярдерам, і кандидатам-артистам, і політикам-блогерам є свідченням глибокої кризи демократичних процесів в Україні. Як і те, що основними актуальними загрозами більшість опитаних вважає економічний занепад (59%), масовий виїзд українців за кордон (59%) і зубожіння населення (51%), тоді як встановлення диктатури серед таких загроз бачить тільки 12% (тут і далі можна було назвати кілька варіантів відповіді). Чи, можливо, диктатура не так уже й лякає багатьох українських громадян, якщо вона ефективно забезпечить стабільність і порядок, розвиток і достаток, єдність і справедливість (я назвав головні речі, яких, окрім миру, на думку опитаних, бракує Україні)? Бо ж разом із тим проблему нестачі свободи і демократії вважає зараз найбільш важливою для України лише 3% опитаних.

І ще важливі показники. Дві третини респондентів вважають, що Україна найбільше потребує економічних реформ, 43% першочерговими вважають соціальні реформи, а 37% — антикорупційні. Натомість 16% серед найбільш пріоритетних бачать політичні реформи, а кожен десятий опитаний — гуманітарні та реформи у сфері безпеки. Це при тому, що 63% опитаних вважають Росію агресором щодо України, 22% — протилежної думки, ще 15% не визначилися з цьому питання. Що ж, буде міцний тил — буде міцною й армія. От тільки на сході та на підконтрольній Україні частині Донбасу число тих, хто вважає Росію агресором менше за число тих, хто так не вважає, тобто тил там неміцний і в разі виборів ясно кому віддадуть перевагу у цих регіонах (плюс у деяких інших східних областях, де тих і тих приблизно порівну). От іще один симптом кризи демократії — вільно обрані у цих регіонах місцеві органи влади (у прифронтовій зоні!) значною мірою будуть промосковськими, наповненими «п’ятою колоною»...

І нарешті. Станом на сьогодні за результатами моделювання другого туру президентських виборів Юлія Тимошенко перемагає в усіх імовірних електоральних парах, натомість Петро Порошенко програє всім можливим кандидатам на вихід у другий тур. Проте при цьому Тимошенко набирає — в усіх варіантах — менше третини від загальної кількості голосів. Нагадаю, що Віктор Янукович у 2010 році набрав близько 35% голосів усіх виборців і менше половини тих, хто проголосував. А з такою підтримкою глава держави навряд чи міг керувати демократичними методами, що і довели наступні події. І навіть якщо абстрагуватися від особистих якостей претендентів на найвищу державну посаду, ніхто з нинішніх лідерів перегонів (перше місце з великим відривом — Юлія Тимошенко, друге — Володимир Зеленський, третє — Петро Порошенко й Анатолій Гриценко) не має за собою потужної та популярної політичної партії, здатною взяти хоч би третину місць у новій Верховній Раді (тим більше, що партії «Слуга народу» і «Громадянська позиція» — це радше гарні назви, ніж реальні політичні сили). І що далі? Нові серії «договірняків» і залаштункових ігрищ? Чи національна катастрофа?

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments