Острови американсько-китайського розбрату
Або Як уникнути конфлікту в Південно-Китайському морі
Коли патрульний літак P8-A американського ВМФ нещодавно пролітав поблизу рифу Файері Крос, що входить до групи островів Спратлі в Південно-Китайському морі, він отримав вісім попереджень від китайського ВМФ з вимогою покинути цю зону. Китайський міністр закордонних справ Ван І заявив, що «рішучість Китаю захищати свій суверенітет і територіальну цілісність тверда як камінь». Міністр оборони США Ештон Картер відповів, що «тут не має бути ніякої омани: Сполучені Штати літатимуть, плаватимуть і діятимуть скрізь, де їм дозволяє міжнародне право, як ми й робимо в усьому світі». Чи означає це, що американсько-китайський конфлікт у Південно-Китайському морі неминучий?
• 1995 року, коли я служив у Пентагоні, Китай почав облаштовувати риф Місчиф, на який претендують Філіппіни і який розташований набагато ближче до берега цієї країни, ніж до китайського. США опублікували тоді заяву, що у нас немає позиції щодо суперечливих претензій п’яти країн на приблизно 750 скель, атолів, мілин і рифів, з яких складаються острови Спратлі і які розкидані по величезній території (425 000 кв. км) Південно-Китайського моря. Ми закликали всі сторони врегулювати суперечки мирним шляхом.
• Проте США зайняли тверду позицію, що Південно-Китайське море, через яке пролягають важливі морські маршрути постачань нафти з країн Близького Сходу і контейнерних вантажів з Європи і над яким постійно літають військові й комерційні літаки, регулюється Конвенцією ООН з морського права (UNCLOS).
• Для обгрунтування своїх територіальних претензій Китай спирається на деяку карту, успадковану з часів уряду націоналістів, — так звану «лінію з дев’яти пунктирів», що простягається майже на тисячу миль на південь від материкового Китаю, інколи неабияк наближаючись (на відстань 40-50 миль) до берегів таких держав, як В’єтнам, Малайзія, Бруней і Філіппіни. Усі ці держави претендують на 200-мильну виняткову економічну зону, гарантовану Конвенцією UNCLOS.
• Коли виникла суперечка довкола рифа Місчиф, китайські офіційні особи не змогли пояснити значення «Лінії з дев’яти пунктирів», проте під тиском вони визнали, що пунктиром позначені зони, на які Китай пред’являє суверенні права. У той же час вони погодилися, що Південно-Китайське море не є внутрішнім китайським водоймищем і що воно регулюється Конвенцією ООН. На базі цих домовленостей США і Китай уникали конфліктів з цього питання майже два десятиліття.
• Але Китай не уникав конфліктів зі своїми сусідами по морю. Хоча він зобов’язався дотримуватися кодексу поведінки, погодженого Асоціацією держав південно-східної Азії (АСЕАН) 2012 року, він використовував свою більшу військову потужність у суперечках з Філіппінами і В’єтнамом. 2012 року китайські патрульні кораблі відігнали філіппінські риболовецькі судна від мілини Скарборо біля берегів Філіппін. Уряд Філіппін звернувся до Міжнародного трибуналу ООН з морського права (ITLOS) з цією суперечкою, що, на думку Китаю, не підпадає під юрисдикцію трибуналу. 2014 року, після того, як Китай встановив бурову платформу у водах, на які претендує В’єтнам, кораблі двох країн почали таранити один одного й розв’язали битву водометами. Наслідком цього стали антикитайські погроми у В’єтнамі.
• Менші держави регіону почали шукати підтримки в Америки. Але США продовжували поводитися обережно, щоб не стати учасником суперечок, викликаних претензіями на суверенні права, деякі з яких слабо обгрунтовані, а в деяких у Китаю інколи сильніша юридична позиція. Крім того, США мали фокусуватися на важливіших питаннях у своїх відносинах з Китаєм.
• Ситуація почала мінятися, коли Китай став активно намивати пісок для заповнення рифів і створення островів принаймні в п’яти місцях. На початку цього року аналітики опублікували зображення, на яких, як припускають, видно майбутню трикілометрову злітну смугу на рифі Файері Крос.
• США стверджують, що Конвенція UNCLOS гарантує вільний рух іноземних суден і літаків за межами 12-мильної прикордонної зони, проте Китай заявляє, що військові літаки не можуть пересікати кордон його 200-мильної економічної зони без попереднього дозволу. Якщо Китай почне претендувати на таку зону для кожного з острівців, які він окупував, це приведе до закриття більшої частини Південно-Китайського моря. Як вважає один американський чиновник, Китай, схоже, намагається «поставити всіх перед фактом», спираючись на «велику стіну з піску», як її назвав адмірал Гарі Харріс, головнокомандувач США в Тихому океані.
• Китай коректно заявляє, що діє в рамках своїх суверенних прав, намиваючи пісок, і що він просто наслідує приклад сусідів, чия влада діяла так само, щоб підкріпити свої претензії. Але американські підозри підсилив той факт, що 2013 року в іншій суперечці — між Китаєм і Японією з приводу островів Сенкаку (Дяоюйдао) у Східно-Китайському морі — уряд Китаю в однобічному порядку й без попереджень проголосив Ідентифікаційну зону протиповітряної оборони. Відповіддю США став політ двох бомбардувальників B-52 через невизнану зону. Це створило прецедент для нещодавнього польоту морського розвідника (з групою журналістів CNN на борту).
• Відповідь США була задумана з метою перешкодити Китаю створити fait accompli, що може призвести до закриття більшої частини Південно-Китайського моря. Проте первинна політика невтручання в суверенні суперечки як і раніше має сенс. Іронія в тому, що провал ратифікації Конвенції UNCLOS в Сенаті США означає, що США не можуть притягнути Китай до відповідальності перед Міжнародним трибуналом ООН за спроби перетворити рифи на острови й оголосити ексклюзивну зону, що може вступити в протиріччя з правом на свободу пересування, — а це найважливіший інтерес США.
• Проте Китай ратифікував Конвенцію UNCLOS, а США поважають її як загальноприйнятий міжнародний закон, тому є підстави для серйозних прямих переговорів з метою роз’яснення сумнівної «лінії з дев’яти пунктирів» і збереження свободи відкритих морів. За допомогою ретельно вивіреної дипломатії можна й треба уникнути конфлікту США і Китаю в Південно-Китайському морі.
Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф НАЙ — професор Гарвардського університету, голова Ради з глобального порядку денного Всесвітнього економічного форуму «Майбутнє урядів», автор книжки «Чи закінчилося століття Америки?».
