Партії Війни і Миру
Як працюють масовані «вкидання» в інформаційний простір усіляких пораженських смислів
11 серпня виконком Вінницької міської ради ухвалив рішення про заборону в місті розміщення будь-якої реклами щодо пасажирських перевезень на тимчасово окуповані території та відпочинку в Криму та на Донбасі. «Ми вважаємо, що рекламувати туристичні подорожі до Криму, на окуповані території, є аморальним», — сказав перший заступник міського голови Вінниці Ігор Корольчук. 14 вересня аналогічне рішення ухвалив виконавчий комітет Ізюмської міської ради Харківської області. Ініціатива введення заборони належить місцевим громадським організаціям. На їхню думку, реклама таких поїздок призводить до загострення соціальної напруженості в місті, а також «підбурює людей до протидії і принижує їхні гідність та патріотизм».
Про що ці дві новини? Про війну? Про бізнес? Про байдужість до трагедії країни? — Так. Але також ці дві новини прекрасно ілюструють те розділення в українському суспільстві, яке виникло спонтанно з початком російської агресії. Йдеться про «партію війни» і «партію миру». Про них і поговоримо.
Від самого початку подій склалася ситуація, за якої величезна кількість українців прагнула залишатися над сутичкою. Хотілося зберегти родинні зв’язки, друзів, джерела доходу і звичний спосіб життя. «Я вищий за політику», — казали обивателі, чиновники, військові та журналісти. Це означало, що людина не хоче вибирати сторону. Для того щоб зрозуміти, «чому так?», необхідно розібратися, а коли ж був цей самий «початок».
Точка відліку початку російської агресії для кожного своя. З кожним днем стає дедалі більше людей, які вважають, що російська агресія проти України не припинялася ніколи. Це багатовіковий процес, у якому українцям дивом вдалося зберегти свою суб’єктність і потенціал. Хтось визнав агресію з початком Майдану. Причому кожен називає різну дату. Одні впевнені, що рахувати варто з моменту побиття студентів, коли в українцях спробували зломити опір за технологією «болотної справи». Інші вважають, що всьому початком стали спроба тодішнього глави держави змінити зовнішньополітичний вектор України, тобто відмова підписати асоціацію з ЄС, і озвучений вустами Азарова намір повернути Україну до митно-імперського стійла. Величезна кількість людей, побачивши на вулицях кримських міст «зелених окупантів», зрозуміли, що те, що відбувається там, — це агресія, приниження країни та українських громадян. Коли запалав Донбас, людей, які вирішили, що варварство загарбників не полишає їм жодного шансу сховатися за аполітичністю, стало в рази більше. Є серед українців і такі, хто, взявши зброю і вирушивши на фронт захищати Україну, до останнього вірив, що події зими 2013—2014 років були дурістю горлопанів. Та коли ворог біля воріт, обов’язок чоловіка — битися з ним, а не шукати довкола себе винних.
Момент, коли людина прийняла для себе рішення, що все, що відбувається з країною, — це вже не політика — це демонстративне безкарне застосування сили проти безневинних, і став точкою, де виникла необхідність робити особистий моральний вибір. Хтось щиро солідаризувався з агресором. Але таких меншість. На жаль, величезна кількість українських громадян не зробили моральний вибір досі. Тому вони залишаються своєрідними мисливськими угіддями для всіляких маніпуляторів і технологій.
Існує ціла система штучно запущених смислів, що дозволяють уникати морального вибору. Це й запевнення, що «нам ні за кого там боротися», і нагадування про «спільну історію», «один слов’янський народ». Завданням подібних розмов є переконати українців у тому, що все, що відбувається, — це політичні ігри, тому немає нічого негожого в тому, щоб залишатися в моральній і ціннісній стороні від них. Сюди ж, до маніпулятивних вкидань, можна віднести інформаційні кампанії про необхідність відновлення торгово-економічних зв’язків із Росією. Мовляв, це вигідно, коли ворог платить в українських бюджет, надає ринки збуту і забезпечує робочі місця. Спікери цих компаній зазвичай упускають, що на лінії фронту немає вільних ринків. А той, хто вкрав у вас шматки країни, — не кращий діловий партнер і компаньйон. За допомогою масованого вкидання в інформаційний простір усіляких пораженських смислів робиться спроба посилити відверте антиукраїнське крило байдужою аполітичною масою. В українському суспільстві штучно конструюється запит на капітуляцію.
Найкраще цей процес охарактеризувала російський пропагандист Марія Столярова. Інколи варто дослухатися до ворога, щоб знати, на що передусім націлений його удар. Провівши розділення українського політичного поля на умовні партії війни і миру, російська журналістка точно дала зрозуміти, кого в Кремлі вважають по-справжньому небезпечним. Партії війни і миру включають не лише політиків (що б не думала собі російська піарниця), але й усе українське суспільство, яке так чи інакше можна розділити за принципом морального ставлення до війни.
З партією миру все більш-менш зрозуміло. Це ті, хто прагне якнайшвидшого відкритого або гібридного примирення. Щоб життя знову потекло своєю чергою. До неї входять як ті, хто визнає за Росією право вторгатися на територію суверенної української держави, так і ті, хто досі намагається залишитись над сутичкою. Партія війни — це мільйони людей, які усвідомлюють війну і всі свої рішення приймають, керуючись саме цим фактом. Це ті, кого ображають дозвільні поїздки на окуповані території, всілякі спільні проекти і діалоги з ворогом. Хто бачить загрозу в прапорах і стрічках, а також у просторікуванні численних агентів впливу про «громадянський конфлікт в Україні».
Партія війни — це ті, хто не готовий на мирну капітуляцію. Ті, хто ні на хвилину не забувають, що в України триває війна з Російською Федерацією: гаряча, ідеологічна, інформаційна й економічна; ті, хто готовий воювати, чекати, платити, терпіти нестатки, спокійно спостерігати за безкінечними переговорами «ні про що», тягнути час і витягувати з противника ресурси; при цьому пильно стежити, щоб ганебне примирення не дало можливості ворогові створити плацдарм для подальшого наступу, всі ті, хто розуміє, що ставка в цій війні — це повний демонтаж агресором української державності і втрата українцями свого історичного шансу — це і є партія війни. І саме вони сьогодні намагаються привнести в українську політику моральний аспект, без якого в умовах війни просто не вижити.
Треба сказати, що, ті, кого називають партією війни, не збираються йти в атаку на Крим, Донбас і Кремль ось просто зараз, негайно. На відміну від того радикального крила партії миру, переконаного, що мир настане, якщо кинути українську армію в атаку. «Настане», — відповідають партійці війни. — «Русскій мір» на могилах українських героїв». І нагадують, що війна з Росією — це не марш-скачки, а виснажлива робота зі збереження ідеї української державності, яку наші предки довели до логічного кінця. Нам же залишається лише поставити крапку — цивілізаційно вирвати Україну з лап імперії. Також партія війни не вважає стороною конфлікту жителів окупованих територій Криму і Донбасу, не вступає з ними у суперечки, не шле прокльонів та звинувачень. Загальнодержавна політика примирення буде, і на українське суспільство чекає непроста розмова. А поки що українці з партії війни намагаються нагадати суспільству і політикам, що залишатися осторонь, коли щодо країни ведеться іноземна агресія — просто небезпечно. Що більше минає часу, що більше струсів переживає суспільство, то більше людей будуть змушені приймати особисте моральне рішення.
