Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Післямова до 22 червня

«Гуманісти», хто закликає «дати ветеранам спокійно дожити свій вік» і «не забирати в них святі дні» насправді трактують Україну як частину «русского мира»
26 червня, 2018 - 11:01

На жаль, в Україні донині вистачає «ідіотів», навіть серед начебто освічених людей. «Ідіотів» не в медичному, а в суспільно-політичному сенсі, в якому це поняття вживалося в античній Елладі, тобто нездатних до громадянських справ і до управління державою осіб. От і 22 червня 2018 року кілька таких осіб сповна виявили себе в публічному просторі. Лейтмотивом їхніх виступів було те, що не потрібно скасовувати 9 травня як День перемоги (а натомість відзначати 8 травня — День пам’яті та примирення), так само не слід, як нині пропонується, переносити День скорботи і вшанування жертв війни з 22 червня на 1 вересня — це роз’єднує людей. Мовляв, дайте ветеранам спокійно померти, дожити свій вік, не робіть новацій, не забирайте в них «святі дні».

Насправді роз’єднували і роз’єднують як людей в Україні, так й українців із іншими народами, що воювали з нацизмом та фашизмом, саме ці особливі радянські «червоні дні календаря». В часи СРСР у Західній Європі День перемоги над нацизмом і встановлення миру відзначався 8 травня. А 9 травня — це День Європи. І як тільки в 1988 — 1990 роках посипалися маріонеткові комуністичні режими в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі, так і відзначення перемоги над «коричневою чумою» на державному рівні там змістилося на 8 травня. Втім, місцеві комуністи й русофіли понині святкують 9 травня, начепивши на груди «колорадські» стрічки... Але на це вітчизняні «ідіоти» (нагадаю, в давньогрецькому сенсі поняття) не зважають. Як і на те, що європейські народи вступили в Другу світову війну раніше за СРСР. На поляків, які розпочали нерівний бій з нацистською армією 1 вересня 1939 року, після підписання Пакту Молотова — Ріббентропа, який зробив СРСР та Третій Райх союзниками в поділі Центрально-Східної Європи. І на французів та британців, які спільно 1940 року вибили найкращі кадри Люфтваффе, а потім Великобританія рік практично самотужки протистояла Німеччині та Італії, підтримуваним СРСР, який мав із обома цими державами угоди про дружбу. І на сербів чи греків, які героїчною партизанською боротьбою приковували до себе десятки дивізій Німеччини та її союзників. І на норвежців із голландцями (маленькі країни, але їхні величезні торговельні флоти зробили неабиякий внесок у розгром нацизму...). І на албанців... Усі ці європейські народи, повторю ще раз, вступили у війну з нацизмом та фашизмом раніше за Радянський Союз, який до останнього «дружив» із Гітлером і рятував того від нестачі продовольства та промислової сировини. То, може, в сенсі встановлення дати відзначення перемоги над «коричневою чумою» вони мали більше прав, ніж товариші Сталін і Брежнєв (перший «призначив» 9 травня днем «особливої» радянської перемоги, а другий відновив статус цього дня як вихідного, бо після 1947-го і до 1965-го це не був «червоний дань календаря», і нічого, «святим днем» не вважався...

Ба більше: навіть на просторах СНД вже давно далеко не всюди відзначають «перемогу у вітчизняній війні»: у Вірменії 9 травня — це День Перемоги і Миру, в Узбекистані — День Пам’яті та Почестей, а в Молдові — День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини.

Утім, головне тут інше: українці та білоруси — як європейські, хоч і бездержавні на той час народи, — воювали з нацизмом ще тоді, коли СРСР був союзником Гітлера, а Червона армія зі зброєю в руках допомагала Вермахту. Зокрема, українці (і не лише галичани й волиняни, а й чимало колишніх офіцерів УНР, як-от генерал Шандрук) воювали з нацизмом із 1 вересня 1939 в лавах Війська Польського, а потім — аж по 2 вересня 1945 року в лавах різних армій на різних театрах бойових дій. Отож уважати тисячі й тисячі тих українців, що загинули у складі Війська Польського у той час, коли Сталін із Ріббентропом пили в Кремлі шампанське за здоров’я «улюбленого фюрера всіх німців», підписуючи 28 вересня 1939 року угоду про дружбу й кордон, людьми «другого ґатунку», ведучи мову тільки про «велику вітчизняну» — це навіть не «ідіотизм», це щось куди більш аморальне...

І кому це давати «спокійно дожити свій вік»? Членам забороненого судом «союзу радянських офіцерів», які влаштували в Дніпрі 22 червня дійство з покладанням квітів до меморіалу Слави? Так серед них, зважаючи на фото та відео, де фігурували зовсім не 90-літні дідусі й бабусі, ветеранів Другої світової війни не було. А от ветерани каральних експедицій проти борців проти сталінського тоталітаризму — не тільки проти українських, а й проти литовських, латвійських чи польських формувань — цілком могли бути. Адже «гуманне» вітчизняне законодавство прирівнює всіх «есесівців Абакумова та Берії» (Сталін-бо сам не раз називав Берію «нашим Гіммлером»), аж по 1955 рік, до ветеранів війни... Проте найбільше, схоже, серед активістів «союзу» колишніх політпрацівників й «особистів», тих, хто вже в повоєнні часи якщо і воював, то в цілком безпечній сфері — з вільнодумством і дисидентством...

Ну а справжні ветерани, які дожили до наших днів, — це такі люди, як 100-річний капітан першого рангу Іван Залужний, якому 22 червня в Запоріжжі президент Порошенко вручив орден «За мужність», особливо відзначивши його внесок у патріотичне виховання молоді. На це ветеран (чий онук молодший лейтенант Іван Гутник-Залужний загинув смертю героя 2014 року) відповів главі держави так: «Ми віримо у сучасну молодь. Вони кажуть: «ми боротимемося до останнього патрона, але на нашу землю ніхто не зайде». Тому слава, слава, нашій героїчній молоді і слава Україні». То де тут «роз’єднання людей», якщо це справжні українські громадяни?

Тож ті «гуманісти», хто закликає «дати ветеранам спокійно дожити свій вік» і «не забирати в них святі дні», насправді не є гуманістами; вони трактують Україну як частину «русского мира», з імперськими святами і традиціями. А це надзвичайно небезпечно, бо підтверджує улюблену тезу Путіна про те, що росіяни й українці, мовляв, фактично той самий народ, з єдиною історією та культурою. Втілення цієї тези в життя вже коштувало України понад десять тисяч людських життів, убитих, зокрема й в ім’я окремої від усього світу «перемоги», якої насправді ніколи не було, оскільки Гітлеру хребет перебили не Сталін з Молотовим і Берією, а війська Об’єднаних Націй і Рух Опору...

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments