Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

«Пласт» як лакмусовий папірець

В Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана — постколоніальність
4 листопада, 2019 - 19:06

Одним із не надто гучних і не надто важливим в очах більшості громадян політичних конфліктів останніх місяців став конфлікт, пов’язаний із законом про державну підтримку, в тому числі й фінансову, скаутського об’єднання «Пласт». Ухвалений цей закон був уже після приходу до влади Володимира Зеленського й оголошення дострокових парламентських виборів старим складом Верховної Ради. Якийсь час уже ухвалений закон «висів у повітрі», хоча у разі відсутності своєчасної реакції на цього з боку глави держави запровадити його чинність мав своїм підписом голова Верховної Ради Андрій Парубій. Проте останній ухилився від виконання своїх обов’язків, а далі Президент Зеленський прогнозовано наклав на закон вето. У відповідь «Пласт» гордовито відмовився від держфінансування — мовляв, нам не потрібно, ми досі понад 100 років трималися, і тепер протримаємося.

Чи буде знову розглядатися закон про українські скаутські організації, невідомо. Як і багато чого іншого в нинішній Україні. Проте і такий закон, і державна підтримка національного скаутингу конче потрібні. Ймовірно, не лише «Пласту», а всіх членів Національної організації скаутів України (НОСУ) — «Пласту», «Січі» та «СПОК»’у. Саме НОСУ представляє Україну у всесвітніх і регіональних скаутських структурах. І попри на загал не надто значну кількість членів усіх цих організацій, їхнє значення колосальне (не даремно ж Богдан Гаврилишин доклав стільки зусиль, щоб українські скаути в 2008 році стали членами відповідних міжнародних організацій). А «Пласт» серед них посідає особливе місце — він має довгу й чесну — понад сторічну — історію, його групи діють у багатьох країнах, і саме він викликає найбільшу ненависть з боку Кремля та промосковських сил в Україні. Як на мене, команда Порошенка мала провести такий закон (причому про підтримку саме НОСУ і «Пласту») негайно після приходу до влади. Але, як і багато чого іншого, вона цього не зробила. Невже забула?

А тепер, у свою чергу, Президент Зеленський продовжив «лінію Порошенка» й об’єктивно зіграв проти незалежності України. Бо ж у постколоніальних державах владі слід дбати про прийдешні покоління, щоб метрополія колишня не маніпулювала ними, щоб не давати ходу неоколоніалізму. Такі держави — це не сита втихомирена Європа, тут діють дещо інші правила гри, тут все і прозоріше, і складніше. Але... І ще раз доводиться констатувати — «але».

Не забуваймо: хоча сьогодні з Росією й СРСР ототожнює себе відносно мала частина громадян України у порівнянні з минулим (але це на неокупованих територіях, без «ОРДЛО» й Криму, а разом із ними цифра сягне, ймовірно, десь так 15—20%). Але все одно культурно Москва була і залишилася культурною столицею навіть для чинної влади імені «Кварталу 95», не кажучи вже про «посполитих» малоросів. Відомо, що в добу неоколоніалізму недобиті імперії висилають культуртрегерів попереду вояків. А далі...

Підтримка Путіна багатьма «посполитими» громадянами України, в тому числі й молодими, цілком логічна (хоча про її наявність соціологам далеко не завжди під час опитувань говорять — саме серед малоросів є звичка про всяк випадок мовчати). А причиною є передусім повне чи часткове ототожнення частиною населення екс-колонії себе з метрополією. Мовляв, ми самі нездатні жити. Нездатні без дружби з великим і могутнім російським народом. Нездатні без тісних економічних зв’язків з Московією, без їхнього пива, чаю та кави... Я ж особисто нездатен зрозуміти, чого треба завозити до України розфасовані в Москві чай і каву (тим паче, що остання в Росії не росте, а чай росте лише на Кубані, й за останні десятиліття його колись високі смакові якості знизилися на пси). Але ж завозять, бо — «сама» Москва. І купують із тієї самої причини.

Соціолог Арестович (група «Рейтинг») вважає, що українці не звикли чесно платити податки. І це, як на мене, правильне спостереження. Але чому не звикли? Передусім тому, що така звичка — це спадщина колоніальних і тоталітарних часів, коли держава, з одного боку, була начебто «своєю» та «рідною», з іншою — в глибині душі відчувалася якоюсь «чужою» та «ворожою». Потім настала незалежність, але влада опинилася в руках «не тих» персонажів, що мали б очолити постколоніальну державу (не знайшлося своїх Неру чи хоча б Насерів) — тобто або нездар, або олігархів і їхніх ставлеників, або маріонеток Москви. Відтак конфліктогенні зони, спричинені об’єктивними чинниками колоніальної доби, розвинулися на ґрунті неоколоніалізму та компрадорства, а потім доповнилися новими проявами. Ну навіщо чесно платити податки, якщо їх усе одно хтось украде? Причому в колоніально-тоталітарні часи, на думку багатьох «посполитих» старших поколінь, з цим було значно краще: «комуністи крали і нам давали»... Схожим чином і з іншими явищами, що зросли у добу колоніалізму — патерналізмом й інфантилізмом. А найгірше — що це все ретранслюється у свідомість і підсвідомість молодших поколінь, навіть тих, що народилися та виросли в незалежній Україні. А от існував би впродовж останніх десятиліть масовий національний скаутинг — і проблеми б ці (й інші також) мали б куди менший масштаб і не такий гострий характер...

Так чи інакше, в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником зайвої проблемності та просто абсурдності людського буття у різних його вимірах. А з боку влади відсутнє розуміння, що проти України виступає не цивілізована європейська держава, а деспотична євразійська імперія, яка претендує на повновладдя над українською нацією та державою. І в цьому контексті ситуація з державною підтримкою чи непідтримкою «Пласту» є таким собі «лакмусовим папірцем», який дозволяє перевірити за допомогою точного детектора стан справ із ментальністю тих осіб, які опинилися в ролі «національних лідерів».

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ