Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

По лезу абсурду. Про науку і політику за часів кризових трансформацій

2 грудня, 2018 - 09:42

На тлі скандалів в різних країнах світу, 21 листопада 2018 у ході розгляду справи лікаря з Мічигану Джумани Нагарвала федеральний суддя США Бернард Фрідман ухвалив, що «закон США, якій забороняє жіноче обрізання, як операцію на жіночих статевих органах що калічить, є неконституційним».

Незважаючи на існуючий консенсус міжнародних медичних та правозахисних організацій, а також на Резолюції ООН № 48/104 від 20 грудня 1993 і 67/146 від 20 грудня 2012, що закликають уряди всіх країн заборонити операції на жіночих статевих органах, які призводять до каліцтва, в судовому рішенні суддя Фрідман записав , що «Конгрес вийшов за межі своїх повноважень, прийнявши законодавство, яке забороняє жіноче обрізання».

Це рішення викликало бурхливе обговорення, яке продемонструвало відсутність чітких критеріїв системи прийняття рішень в складному децентралізованому суспільстві в стані глобалізації і соціальних трансформацій.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я та Організації Об'єднаних Націй, від 130 до 200 мільйонів дівчат по всьому світу пройшли через цю болючу, часто травматичну процедуру. Так, зокрема, близько 90% єгипетських жінок у віці до 50 років і приблизно 80% дівчат у віці 15-17 років є обрізаними. Традиція жіночого обрізання була поширена в Північній і Екваторіальній Африці ще з часів фараонів. Обрізання масово роблять як в мусульманських, так і в християнських громадах в Єгипті, Судані, Ефіопії, Еритреї та Сомалі, а також в Саудівській Аравії, Ємені, Об'єднаних Арабських Еміратах, Бахрейні, Омані, Малайзії, Пакистані, Індонезії і на Філіппінах. Набагато меншим чином цей звичай поширений в таких країнах як Іран, Ірак, Алжир, Лівія, Марокко і Туніс. Відповідно ця традиція розповсюджена в емігрантських громадах цих країн в західному світі. При цьому провідні громадські, політичні та релігійні діячі обох релігій різко виступають проти цього звичаю. Так, зокрема, сьогодні більшість мусульманських вчених сходяться на думці, що все хадіси про нібито приписаність хіфаду (жіночого обрізання) є вигадкою.

Заклики деяких релігійних діячів Південно-Східної Азії не відмовлятися від надання послуг з жіночого обрізання, всупереч резолюціям ООН, були викликані побоюваннями, що зросте кількість підпільних кустарних операцій і ускладнень, пов'язаних з непрофесійним підходом до операцій. Деякі з ускладнень жіночого обрізання включають сильний біль і кровотечу, проблеми з сечовипусканням, кісти і подальші проблеми, пов'язані з болючим статевим актом. Все це може викликати ускладнення при пологах і навіть призвести до більш високого ризику смерті немовлят. Всесвітня організація охорони здоров'я також давно вважає цю практику загально небезпечним порушенням прав людини.

Цікаво, що локальні громади розглядають традицію обрізання як протест проти тиранії. Наприклад, коли в 2008 єгипетський уряд Хосні Мубарака ввів кримінальну відповідальність батьків за обрізання дівчат, невиконання цього закону набуло масової форму саме як політичний протест проти втручання держави в особисті і сімейні справи. Те ж саме відбувалося в Сирії та Іраку, де диктатури боролися з жіночим обрізанням (хоча там цей небезпечний і варварський звичай поширений набагато менш широко, ніж в північній Африці).

Носіями і хранителями цієї традиції виступають жінки локальних громад. Саме старші жінки - матері, тітки і бабусі - з найдавніших часів приймають рішення про обрізання дівчат. Чоловіки практично не беруть участі у вирішенні цього питання.

Тобто ми в даному випадку маємо справу не з «черговим проявом варварської релігії» (як того хотілося б ісламофобам), а з тим, що в термінах сучасних ліберальних концепцій цілком може бути інтерпретовано як «традиційна соціокультурна практика міноритарних груп, що дозволяє зберігати їм свою унікальну ідентичність».

Очевидно, що і розпалювання ісламофобії, і сліпе потурання варварським практикам під виглядом захисту прав меншин, було б згубними крайнощами в цьому, і не тільки цьому питанні.

Насправді, питання полягає в тому, чи маємо ми справу з поширенням потенційно небезпечної практики, чи з соціокультурної практикою міноритарної пригнобленої групи, важливою для збереження її унікальною ідентичності. У першому випадку, якщо ми визнаємо, що якась практика є «потенційно небезпечною», тобто такою, що не відповідає універсальним критеріям якості життя і благополуччя людства, негуманною, нам слід обмежувати її поширення, і мінімізувати наслідки її застосування. У другому випадку нам слід всіляко захищати права пригноблених груп задля збереження її унікальної ідентичності шляхом захисту будь-яких практик, незалежно від їх потенційної небезпеки.

І питання про хіфад в даному контексті є окремим локальним питанням серед величезної кількості інших схожих питань. Як і будь-який - правий чи лівий радикалізм, ґрунтований на емоційному маніпулюванні фактами, а не на знаннях.

Всі ці питання, так чи інакше, призводять до рутинної проблеми: де захист прав меншин починає суперечити інтересам всього суспільства, де політика інтерсекціональності і ідентичностей вступає в протиріччя зі сталим глобальним розвитком, спрямованим на підвищення добробуту і якості життя усього людства.

Відповідь на це питання може дати наука, позаяк цілі глобального сталого розвитку та способи їхнього досягнення були сформульовані в результаті багаторічної діяльності численних дослідницьких організацій в усьому світі.

Зокрема, саме наука стверджує, що вакцинація і доказова медицина призводять до підвищення тривалості і якості життя, поліпшення стану здоров'я суспільства, а тому не можуть розглядатися як соціокультурні практики окремих груп нарівні з «народною медициною», «вигнанням бісів», і «нашептами». У випадку з вакцинацією захист прав на відмову від щеплень та/або спроби розглядати борців з вакцинами як «пригнічену міноритарну групу» зі своєю «ідентичністю» приведуть до різкого підвищення епідемічних ризиків для всієї популяції, а значить - до різкого зниження якості життя всього суспільства.

Поширення політик ідентичностей в останні 30-40 років має і більш сумні наслідки. Сьогоднішні конфлікти, наприклад, більше не мають політичних чи економічних причин, а є конфліктами ідентичностей; і саме конкуренцією різних проектів ідентичностей є сучасні «гібридні конфлікти». Тим більш важливими в такій ситуації стають універсальні цінності і об'єктивні критерії прийняття рішень.

Водночас, штучна замкненість і корумпованість політичних еліт, їхнє захоплення популізмом і примітивною демагогією, підміна політики політтехнологіями, поширення глобальної бюрократії призвели до відмови від універсальних критеріїв, і до драматичного падіння якості рішень в галузі державного і соціального управління.

На жаль, рішення, що приймаються на основі абсурдних передумов, невідворотно призводять до трагічних наслідків. Як зазначив на Global Climate Action Summit, що проходив в Сан-Франциско у вересні 2018, американський актор і громадський діяч Харрісон Форд, «нам слід припинити дозволяти приходити до влади людям, які не вірять в науку».

У сьогоднішньому складному світі політика - як система рішень з управління інституалізованим соціумом - має ґрунтуватися на науці, а не на сумнівних політичних технологіях або кон'юнктурних популістських рішеннях. Мабуть, це єдиний шлях до досягнення загального розвитку і розв’язання конфліктів.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments