Поза категоріями перемоги і поразки
Ніякої маленької звитяжної війни кремлю не потрібно, йому потрібна постійна війна в усьому світі
Увечері 3 жовтня 1993 року, після того, як було відбито штурм телецентру, коло Білого дому біля багать співали, танцювали і вітали один одного з перемогою. Згадалося. Дуже похмура паралель напрошується. Щоб не було двозначностей: я був і залишаюся на боці тих, хто вранці розстріляв цю танцюючу сволоту. Але зараз настільки ж неадекватні зовсім інші люди.
Це все з приводу оцінок російського вторгнення до Сирії. Ось типова думка експерта — ім’я не має значення, бо це мейнстримна штамповка, набір кліше:
«Отже, російське вторгнення (надання збройної допомоги) до Сирії відбулося. Вчора прозвучало в усіх російських передачах. Тепер потрібно дивитися, що зі всього цього вийде. Нікому не нав’язую свого погляду, але думаю, що в кращий бік ставлення Заходу і особливо США до Росії не зміниться. Моя гіпотеза полягає в тому, що розправившись руками РФ-ії з ІДІЛ і зробивши Росію ворогом значної частини мусульманського світу, Захід як і раніше підсилюватиме натиск на РФ, можливо трішки послабивши його на час операції в Сирії. У провалі збройних сил РФ у Сирії у мене немає жодних сумнівів. Москва сподівається впоратися мінімальними силами. Щось мені нагадало сирійську експедицію Наполеона Бонапарта, Туреччина тоді вчинила опір мінімальними силами — результат добре відомий. Організаційний потенціал ЗС РФ невисокий. Розрахунок на маленьку звитяжну війну не виправдається. Чекаємо зведень з фронтів. Russia, welcome to Hell!», кінець цитати.
Бадьора лінійна західна логіка. Проте: Росія не діє в категоріях перемоги і поразки. І серед мотивів головний — завдання внутрішнього управління. Введення військ і його міжнародна легітимація — вже тріумф. Окрім того, організаційний потенціал і боєздатність російської армії зараз на вищому рівні. Це доведено перемогами в Грузії і в Україні, чий національний розвиток тепер визначається в Москві. Ніякої маленької звитяжної війни кремлеві не потрібно — це старе кліше не має жодного стосунку до сучасної Росії, якій потрібна постійна війна в усьому світі, точніше сказати, світ, обплутаний мережею локальних війн. Була російська весна в Криму, була в Донбасі. Тепер — у Сирії. Далі — скрізь! Отже ласкаво просимо в пекло, людство.
А головне в подібних побудовах — прийняти на віру, що Росія і справді зібралася воювати з ІДІЛ. Перші ж повідомлення про дії російської авіації показали, що її метою є всі ворожі режимові Асада сили. Вторгнення почалося з бомбардування табору повстанців, підготованих американцями. Кремль прийшов до Сирії, щоб воювати з ними, як воював він у Кореї і В’єтнамі. Проте цього разу вони самі його радісно пустили. І тепер Росія домагатиметься відходу держав Заходу з Сирії.
Ухвала Ради Федерації таке, що ворогом й ній названо не ІДІЛ, а противника Асада. І дії російської авіації не обмежуються територією Сирії. Збулася віковічна мрія ще російських царів і Сталіна, який заради цього допоміг Ізраїлеві на перших порах, але потім став його смертним ворогом. І заповідав цю ворожнечу своїм спадкоємцям. Це мрія про військову присутність на Близькому Сході — масштабному, повноцінному, міжнародно визнаному. Путіну це вдалося. А християнські святині зовсім поряд...
Але ж Росія і Ізраїль — друзі. Звичайно друзі, але 1948 року приймали в Москві Голду Меїр дуже добре. І в ці ж дні прийняли ухвалу про арешт Єврейського антифашистського комітету. Друзі, звичайно. Але якщо що не так, то в Сирії російські військові, а в Росії — заручники.
Створюється враження, що в жодній західній країні не виявляють цікавості до того, що відбувається в Росії, де війна в Україні іменується американською агресією. Втім, це дрібниці, знявши голову за волоссям не плачуть, а зняли її, коли західні держави попрохали українську правлячу еліту віддати Крим Росії. І населення України дало на це мовчазну згоду.
У статті, опублікованій у газеті «День» 14 березня минулого року, я назвав Крим Перл-Харбором для Обами. Той розгром змусив американців забути ізоляціоністські марення і вступити у війну з нацизмом. Розгром і розчленування України спонукали США та інші цивілізовані країни лише до символічних санкцій і до прагнення домовитися з Росією за будь-яку ціну, у тому числі і ціною України.
Та й українців це влаштовує. Правляча еліта і значна частина населення погодилася стати переможеними, виходячи з міркувань виключно прагматичних. Так можна не розривати і розвивати економічні зв’язки з Росією і одночасно пиляти західну допомогу. Вся нинішня ситуація в Україні — в одному епізоді. Після запровадження санкцій проти «Аэрофлота» і «Трансаэро» авіакомпанія МАУ попрохала РФ не запроваджувати у відповідь санкції проти неї. Вона вказує, що ніколи не порушувала російських законів.
І все голосніше чути голоси тих, хто закликає змиритися із захопленням Росією Криму і Донбасу. Через це ось що згадалося. Св. Іван-Павло відвідав Агджу, який вчинив замах на нього, і заявив після цього, що прощає його. Тоді в італійських газетах з’явилися статті, які засуджують ці слова, бо вбивство, замах на вбивство, а тим більше терористичний акт спрямовані не на одну людину, а проти всіх, проти суспільних засад. Дрібна крадіжка ще може завершитися примиренням сторін, навіть побутова бійка може. Але подібний злочин — ні. Це виклик усьому суспільству, а в даному випадкові — всьому людству.
І журналісти мали рацію!
Цей епізод я пригадав у зв’язку із заявами деяких українських політиків і громадських діячів про те, що Крим з Донбасом Україна повинна сама відторгнути. Забирай, Росіє, це українцям вирішувати.
Ні, це не справа України і не справа двосторонніх стосунків з Росією, яка на цьому не зупиниться. Це справа всієї Європи і всієї світової спільноти, яка не хоче помічати масштабів російської загрози. Кремль почав перегляд кордонів і піде далі. Потурати йому в цьому навіть словесно — наближати катастрофічну дестабілізацію в усьому світі. Саме це і є метою кремля.
Втім, за всіма цими заявами може стояти те, що неабияке число українців — і не лише олігархів — стали бенефіціарами територіальних загарбань і гібридної війни. І це, мабуть, найголовніша зброя Москви.
Зміцнює її позиції і готовність європейців до подвійних стандартів на заході і сході континенту. Відторгнення Криму і Донбасу викликає у них лише буркотіння. А ось можливість відокремлення Каталонії... Отже, не вийшло європейської єдності. Не кажучи вже про те, що визнання за Росією особливих інтересів у деяких землях означає, що там де-факто припиняється дія статуту ООН.
Путін — тріумфатор, але не переможець. Він нікого не перемагав. Поразка — добровільний вибір України і всього світу. Війну він веде гібридну, але вона була і залишається тотальною, народною і священною. Вона консолідувала росіян і роз’єднала українців, а про весь світ і говорити нічого.
Інколи мені говорять: ви мене злите, але я вас читаю. Панове, не треба читати, не читайте. Митьки нікого не хотіли перемогти, я нікого не хочу переконати. Навіщо? Кожен має право жити в своєму світі, особливо за часів, коли ні на що вплинути не може ні в Росії, ні в Україні, ні... так-так, схоже, ніде.
Це не Росія стає тоталітарною, це світ стає тоталітарним. Просто Росія знову перша, як і сімнадцятого року. Але до того був перший загальний тоталітарний досвід — у Першій світовій війні. І немає втіхи в брехні про те, що завтра все само собою влаштується, хоча багатьом цього цілком достатньо.
Мені лишень здається, що і без того, що і без зовнішнього влаштування можна бути вільною і гідною людиною. І в цьому втіха. А доки відмінності в думках про те, що відбувається, окрім колишніх, створюють ще один бар’єр — між ціннісно-солідарними людьми.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
