Про тоталітаризмознавство
І важливість розлучення правлячих еліт України та Росії
Традиційне підбиття підсумків року мені б хотілося присвятити такій темі, як зіставлення суспільного розвитку України і Росії. Саме суспільного, маючи на увазі те, що в ньому ключову роль грають прошарки, які прийнято називати інтелігенцією. І одразу слід визнати одне: розбіжність двох суспільств, двох соціумів зайшла набагато далі, ніж розбіжність двох політикумів.
Здасться дивним, так. Але все-таки я на цьому наполягаю. Упевнений, що багато бід України відбувається як через колишню, ще з радянських часів, інтеграцію правлячих еліт, так і через те, що російська модель в її нинішньому варіанті залишається привабливою для українських політиків і олігархів.
• Розлучення правлячих еліт України і Росії ще має відбутися, причому українська еліта поки не усвідомлює, що для неї це єдиний шлях до порятунку. Але він лежить через визнання відповідальності перед суспільством, а отже, залежності від нього. І змінюваності за його волею. Інша річ у Росії.
А в Росії зараз роздолля для тієї галузі знання, де представлено не настільки вже й багато дослідників. Це тоталітаризмознавство, яке нині може не лише спостерігати процес становлення нової тоталітарної моделі, а й ділитися результатами спостережень у режимі реального часу, онлайн. Поки що може.
Ці спостереження свідчать, що в класичних роботах минулих років усе-таки переважало уявлення про тоталітаризм як переважно насильство над суспільством. І недостатньо уваги приділялося ролі самого суспільства в тоталітарному перевлаштуванні. У Росії ж усе свідчить про те, що владі особливо й робити нічого: новий лад не лише вибір народу, а й дітище інтелектуальної та культурної еліти.
• Російська інтелігенція засмучена не поразкою в правах, а поразкою в статусі. І займається вона боротьбою за статус, яка мовою рідних осик називається битвою за масть. От і весь зміст її суспільної діяльності і тепер, і раніше. Уперше щось подібне було сформульовано в збірці «Вехи» аж 105 років тому.
У мене немає анінайменших підстав лестити українській громадськості й українським інтелектуалам. З багатьма з них я сварюся. Але те, що російська прогресивна громадськість і російська інтелігенція, порівняно з громадськістю українською, деградує, — це один з безперечних висновків за підсумками року, що минає.
• Російська громадськість готова йти на площу через Навального, але не проти неправосудної судової влади, не проти політики, що веде країну до тоталітарної убогості. Навіть протестуючи проти війни, вона раболіпно утримується від вимоги повернути Крим законному власникові.
Російська громадськість вважає за краще підглядати в замочні щілини до тих чиновників, матеріали на яких зливають інші чиновники. Російська громадськість колупається в дисертаціях чиновників, щиро вважаючи, що рятує вітчизну, знаходячи там плагіат, якого насправді немає.
А насправді весь цей вуаєризм — частина внутрівидової боротьби, не більше.
Російська громадськість так і не зрозуміла, що Україна, українці, українські інтелектуали й діячі культури не просто випереджають Росію. Вони перейшли в якісно інший цивілізаційний і культурний стан, недосяжний для Росії.
• В українських ЗМІ цілком можлива публікація критичних матеріалів і про українську громадськість, і про українських інтелектуалів. У Росії, якщо не розглядати рептильну пресу, де не критика, а щось, що не має назви, критика на адресу інтелігенції й волелюбної громадськості неможлива. Лише нарцисизм і самовихваляння.
Ось цікаво: це причина чи наслідок російської деградації?
У Росії триває театр абсурду. Наступна постановка — вирок Навальному, а потім і вибори, на які вже закликає йти Ходорковський. І немає головної втіхи, яка була в совці, — що все це дії темних сил, що безнадія й безвихідь породжені владою.
• Масовка в політичному театрі Володимира Путіна грає добровільно й безкоштовно — за побої і терміни. Коли я кажу про допомогу Навального Путіну, про його співучасть у побудові нового тоталітаризму, я аж ніяк не натякаю на те, що він платний агент, що є деякий хитромудрий план. Якраз конспірології я цураюся, й вона мені не дуже цікава. Історія часто використовує людей в темну: вони самі не розуміють, чому служать, кому допомагають, на чиєму вони боці. Мюнхенські миротворці були на боці миру.
• Головне, чого не розуміє й не приймає російська інтелігенція, зводиться до простої формули: тоталітаризм — це не щось ззовні нав’язане, а щось, що живе у мені. Передусім це неможливість позбавитися найживучіших стереотипів тоталітарної свідомості. У російській ідентичності й у російській системі цінностей щось почне мінятися лише після визнання того, що одна й та ж армія взяла рейхстаг і почала в союзі з Гітлером, у спільних парадах з вермахтом Другу світову війну. І вона ж багато років окупувала низку європейських країн, перешкоджаючи їхньому вільному розвитку. Зауважте, не нагнітаю викривальний пафос: не кажу про те, як це робилося, — про терор, страти, депортації. Про геноцид народів Афганістану теж мовчу.
То зіставте короткий період цивілізаційної єдності, коли російська армія, всупереч планам її верховного головнокомандувача, була однією з головних антифашистських сил, з десятиліттями злочинів, що почалися ще до зіткнення з нацизмом.
• Ці стереотипи були завжди, вони глибоко вкорінені, розчинені в культурі й свідомості. Основним досягненням еволюції останніх двадцяти-тридцяти років стало абсолютне безглуздя впливу на росіянах, апелюючи до моралі, моральності, пристойності. І це не агітпроп зробив, не зомбоящик, не Путін. Вони лише досягли відповідності з масовою картиною світу, в якій росіянам усе дозволено, причому по совісті дозволено, як у статейці Раскольникова. Росіяни пишаються тим, що вони усвідомили цю вседозволеність, а інші народи — лохи, тупі, піндоси й т.д.
• Це аж ніяк не революція. Актуалізувалося те, що раніше подеколи й не фіксувалося навіть. Глибину поразки російської культури, російської свідомості, російської ідентичності можна оцінити з того, як деформації виявлялися неусвідомлено, в найнесподіваніших культурних феноменах.
Коли я вперше побачив культовий фільм шестидесятників «Женя, Женєчка і «катюша», то був здивований епізодом з перевдяганням — солдати «катюші» переодягнулися в німкень, щоб піднести снаряди. Бо по своїх жінках погані нацисти не стрілятимуть.
Не кажу про те, що подібне перевдягання не відповідає правовим нормам ведення війни. Тут інше — обстріляні й досвідчені солдати проявили хороше знання противника.
Вам цей епізод нічого не нагадує? Одне нещодавнє висловлювання нинішнього верховного головнокомандувача в пам’яті не спливає? У фільмі пом’якшено — там російські солдати самі перевдягаються, а не гонять попереду себе німкень. Так на те й фільм, тим паче такий світлий. Окуджава — автор сценарію.
А з цих німців — лише сміятися. Інша справа — підірвати Дніпрогес і втопити тисячі своїх громадян.
• У російської громадськості є одна мрія, якій не судиться збутися. Хтось зізнається, а хтось ні, що понад усе хотів би жити за чудових брежнєвських часів. Але це нездійсненно.
• Брежнєвська стабільність і благополуччя — це ГУЛАГ втілений. Бель епок на основі нафтодоларів ніхто створювати не збирався. Для нової бель епок немає ніякої економічної й — що набагато важливіше — соціальної бази. Ті соціальні прошарки, що сформувалися в останні тридцять років, підлягають знищенню, нехай навіть не фізичному, але в усіх аспектах соціального — майново, морально, юридично. Бель епок — для нових поколінь.
Це що стосується населення. А з елітою взагалі кошмар — повторю вже сказане. Брежнєвська епоха прямо протилежна сталінській і хрущовській як її продовженню. Усупереч тому, що прийнято вважати, десталінізацію провів Брежнєв, допустивши горизонтальні зв’язки всередині еліти. Він і першим у партії став завдяки горизонтальній змові, а не палацовому перевороту — без ста доброчинних губернаторів, тобто секретарів обкомів, не бачити йому влади. І зростання інтересу й симпатії до Сталіна ближче до кінця його правління — це вже пошуки альтернативи.
Зовсім не схоже, що Путін, який постійно зміцнює вертикаль, дозволить еліті самоорганізуватися. Може й дозволить, але на дистанції від реального контролю над владою й власністю. Нова модель на те й нова, щоб бути ближче до сталінської — їй ще рости й розвиватися.
А отже, й Росії дедалі більше віддалятися від України й цивілізованого світу.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
