Справжній митець позбавлений пихи, він надто добре розуміє, що мистецтво безмежне.
Людвіґ ван Бетховен, німецький композитор і піаніст

Пролог до Великого терору

85 років тому двома пострілами в потилицю був убитий очільник ленінградських комуністів, член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Сергій Кіров
3 грудня, 2019 - 09:57

Після смерті Сталіна та викриття «культу особи» ліберальна частина інтелігенції почала вважати, що вбивство в коридорі Смольного Сергія Мироновича Кірова 1 грудня 1934 року було здійснено за прямим або непрямим наказом Сталіна. Про це казав і Хрущов на XXII з’їзді партії в жовтні 1961 року, щоправда, лише як про версію. Миронича, культ якого почав формуватися відразу після його загибелі, зображували симпатичним партійним функціонером, який не цурається лібералізму. Причиною ж вбивства називали те, що Сталін бачив у Кірові небезпечного суперника в боротьбі за владу. Начебто на XVII партз’їзді значна частина делегатів виступала за те, аби саме Кіров був альтернативним кандидатом на пост генерального секретаря ЦК ВКП(б), і лише відмова Сергія Мироновича була перешкодою здійснити спробу усунути Сталіна від влади. А на виборах ЦК на цьому ж з’їзді Кіров нібито отримав значно більше голосів, ніж Сталін.

Жодних документальних доказів цих версій до цього часу не знайдено. Зважаючи на те, що Кіров був улюбленцем Сталіна, який просував його  на все вищі посади, а промова Кірова на XVII з’їзді була однією з найбільш улесливих  щодо генсека, жоден із очевидних чи таємних сталінських опонентів не ризикнув би запропонувати йому відкрито виступити проти Сталіна. В’ячеслав Молотов згадував, що Кіров «був найулюбленішим у Сталіна». І ні в якому лібералізмі Сергій Миронович зроду не був помічений, залишаючись правовірним сталіністом. Він нещадно вичищав із лав ленінградської парторганізації поборників Григорія Зінов’єва. Його остання поїздка до Казахстану восени 1934 року в справах хлібозаготівель відбувалася в той період, коли в цій республіці був голодомор, що не поступався українському, і дії Кірова лише посилювали трагічне становище місцевих мешканців.

Версія ж про те, що Кіров став жертвою змови — чи то Сталіна чи його супротивників — не витримує жодної критики. Мало хто пам’ятає, що пострілів у Смольному 1 грудня 1934 року було не два, а три. Третім пострілом убивця Кірова Леонід Ніколаєв спробував накласти на себе руки. Але електромонтер Смольного Сильвестр Платоч, який, стоячи на драбині, ремонтував проводку, обернувся на перший постріл Ніколаєва і в ту ж мить метнув у вбивцю викрутку, що поцілила тому в обличчя. Вочевидь, через біль рука Леоніда Ніколаєва сіпнулася, і спроба самогубства не вдалася: куля поцілила в стіну під стелею. Якби монтер не був таким метким, Ніколаєву, ймовірно, вдалося б застрелитися. А без свідчень людини, що вбила Кірова (неважливо, якими методами отриманих), було б дуже непросто звинуватити в співучасті в теракті багатьох абсолютно непричетних до загибелі вождя ленінградських комуністів — не лише колишніх рядових учасників усіляких внутрішньопартійних опозицій, а й таких сильних у минулому опонентів Сталіна, як Зінов’єв і Каменєв.

Того дня Кіров зовсім не збирався до Смольного, а відразу повинен був їхати на збори ленінградського партгоспактиву, щоб виголосити промову про відміну продовольчих карток. Ніколаєв випадково зустрів Кірова, який після від’їзду з дому  вирішив на хвилину заскочити до свого кабінету в Смольному (на ловця і звір біжить!). Заздалегідь підлаштувати таку зустріч у НКВС не було жодної можливості, так само як і потурбуватися про те, щоб він не наклав на себе руки. До Смольного Ніколаєв прийшов, щоб дістати запрошення в Таврійський палац. Ніколаєв, несправедливо, як він вважав, звільнений з Ленінградського Інституту історії партії й отримав партійну догану,  безуспішно домагався відновлення на роботі, і звертався з цього приводу  і до Кірова. Дружина Ніколаєва, латишка Мільда Драуле, що працювала секретаркою в Ленінградському обкомі партії, а потім — інспектором сектора кадрів Уповноваженого Наркомату важкої промисловості в Ленінграді, намагалася допомогти чоловікові зустрітися з Кіровим для вирішення приватної справи, не думаючи, що той мав намір його убити, злоститься на все партійне керівництво. Ходили чутки, ніби Ніколаєв убив Кірова, бо ревнував його до Мільде. Проте в щоденнику Ніколаєва, який опинився у розпорядженні слідства, не згадується про ревнощі взагалі і тим більше як мотив убивства Кірова.

У щоденнику Леонід Васильович писав, що в комунізмі остаточно розчарувався, стверджуючи, що «комунізму і за 1000 років не побудувати». У жовтні 1934 року він записав: «Я на все тепер буду готовий, і попередити цього ніхто не зможе. Я здійснюю приготування подібно Желябову» (царевбивці 1881 року.— Б. С.). А в прощальному листі до гаряче улюбленої матері напередодні замаху Ніколаєв зізнавався: «Я сиджу п’ятий місяць без роботи і без хліба. Проте я сильний, щоб почату мною справу довести до кінця. Це історичний факт. Ні, я нізащо не примирюся з тими, з ким боровся все життя». Боротися вбивці Кірова доводилося, як він казав, з «бюрократами», з якими він сварився практично в усіх установах і на підприємствах, де довелося працювати. Ніколаєва переконали: що  більше він засвідчить співучасників, що передусім брали участь у всіляких опозиціях, тим меншою вважатиме суд міру його власної провини. Обдурили, звичайно, оскільки іншої кари, як розстріл, убивці Кірова не передбачалося.

У червні 1938 року, обіймаючи посаду начальника Далекосхідного управління НКВС, до Маньчжурії, а потім до Японії втік комісар держбезпеки 3-го рангу Генріх Люшков, уродженець Одеси. Він не сумнівався, що  найближчим часом буде арештований і розстріляний. 3 липня 1938 року, незабаром після своєї втечі, Люшков у поважній японській газеті «Іоміурі» чесно покаявся в усьому, що зробив поганого за час роботи чекістом: «Я до останнього часу скоював великі злочини перед народом, оскільки я активно співпрацював зі Сталіним щодо проведення його політичної омани та тероризму. Я насправді зрадник. Але я зрадник лише щодо Сталіна. Я вперше відчув вагання з часу вбивства Кірова Ніколаєвим  наприкінці 1934 року. Цей випадок був фатальним для країни, так само, як і для партії. Я був тоді в Ленінграді. Я не лише безпосередньо розслідував справу про вбивство Кірова, а й активно брав участь у прилюдних процесах і стратах, що здійснювалися після кіровської справи під керівництвом Єжова. Я мав стосунок до наступних справ: 1. Справа так званого ленінградського центру на початку 1935 року (перший процес Каменєва і Зінов’єва. — Б. С.). 2. Справа терористичного центру про змову в Кремлі 1935 року (в цій справі обвинувачені секретар ВЦВК А.С. Єнукідзе та його товариші. — Б. С.). Перед усім світом я можу засвідчити з повною відповідальністю, що всі ці уявні змови ніколи не існували і всі вони були навмисно сфабриковані.

Ніколаєв, безумовно, не належав до групи Зінов’єва. Він був ненормальною людиною, що страждала манією величі. Він вирішив загинути, щоб стати історичним героєм. Про це свідчить його щоденник».

Отже, жодної змови з метою вбивства Кірова не існувало в природі. Але пострілами Ніколаєва Сталін скористався всеохопно. Він не лише розпочав репресії проти внутрішньопартійної опозиції, звинувативши її, без яких-небудь доказів, в організації вбивства Кірова, а й створив усі передумови для Великого терору 1937—1938 років. Уже ввечері 1 грудня 1934 року він продиктував наступну постанову ЦВК: «1. Слідчим органам — вести справи обвинувачених щодо підготовки чи здійснення терористичних актів  прискореним чином. 2. Судовим органам не затримувати виконання вироків про вищу міру покарання через клопотання злочинців про помилування, оскільки Президія ЦВК Союзу РСР не вважає за можливе брати подібні клопотання до розгляду (тому Ніколаєва та його товаришів розстріляли так швидко — їхні так і не написані клопотання заздалегідь вважалися відхиленими. — Б.С.). 3. Органам Наркомату внутрішніх справ — виконувати вироки про вищу міру покарання щодо злочинців названих вище категорій негайно після ухвалення судових вироків». Ця постанова особливо завзято застосовувалася в 1937—1938 роках.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ