Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Примітивний прагматизм і стратегічна безпека

21 грудня, 2018 - 11:46

Не можна сказати, що заява Дональда Трампа про виведення американських військ з Сирії стала неочікуваним сюрпризом для світової експертної спільноти. Заяв аналогічного чи близького змісту американський президент робив за останні роки вже кілька, і жодна з них не мала практичних наслідків. Але сьогодні ситуація дещо змінилася порівняно з попередніми роками, отже і сприйняття заяв Трампа теж інше.

Щоб осягнути логіку заяв президента Трампа, перш за все слід розуміти мотивацію його поведінки в левантійському конфлікті. Мабуть, було б істотним перебільшенням вважати, що Трамп керується якимось глобальним стратегічним баченням. Для нього війна в Сирії є чужим і доволі малоцікавим конфліктом, що відбувається десь на далекій периферії сфери його інтересів і в якому для нього немає ані ворогів, ані друзів. Свого часу він ув’язався у цей конфлікт, використавши риторику війни з ІД, щоб позиціонувати себе як рішучого лідера на фоні буцімто невиразної регіональної політики свого попередника – «слабкого і невпевненого» Барака Обами. Тепер, коли ІД як системну загрозу в Сирії та Іраку фактично ліквідовано, він може відзвітувати про перемогу та повернутися до звичного прагматизму.

Зараз, коли гаряча фаза сирійського конфлікту так чи інакше завершилася, а Сирію фактично розділено між зонами контролю окупантів та їхніх проксі, саме настав час для реалізації прагматичної політики Трампа. Як показує досвід його переговорів з партнерами по НАТО, він вважає, що досягнення спільно важливих цілей та діяльність у спільних інтересах має передбачати колективні витрати та колективну відповідальність. Сирійської війни це стосується в першу чергу: якщо є хтось, на кого можна перекласти відповідальність і витрати – як прямі воєнні, так і пов’язані з відбудовою і утриманням територій – Трамп залюбки це зробить.

Протягом останніх років американці активно залучали до утримання своїх проксі – курдських загонів YPG та SDF - та контролю територій північної Сирії своїх партнерів по коаліції з Великобританії, Німеччини та Франції. Тепер з’явився ексклюзивний претендент на контроль цих територій – турецький президент Реджеп Ердоган.

Ердоган ніколи не приховував, що контроль північних територій Сирії є пріоритетом в безпековий політиці Туреччини, бо має убезпечити країну від курдських бойовиків та інших воєнних і терористичних загроз з півдня. За останні роки, провівши операції «Щит Євфрату» та «Оливкова гілка», Ердоган довів, що він здатен ефективно брати під контроль території та забезпечувати управління ними. Отже, подальше просування Туреччини у північну Сирію на схід від Євфрату на основі відповідних домовленостей із західною коаліцією є лише справою часу.

Але саме тут з’являються численні важливі «але», тобто важливі застереження.

Зокрема, американський істеблішмент хронічно не толерує президента Ердогана, не сприймає його авторитарного стилю та практик управління. Тому домовленості Трампа з Ердоганом передбачувано зустрінуть хвилю нищівної критики. Навіть попри те, що рішення повернути на батьківщину солдатів з далекої заморської війни є політично виграшним. Рішення Трампа вже порівнюють з рішенням Обами вивести американські війська з Ірака в 2011, що призвело до перемоги ІД і потребувало наступного повернення з набагато більшими військовими витратами.

І ця критика має сенс. Бо мабуть, не слід переоцінювати «перемогу над ІД» в Сирії та Іраку. Безперечно, як системну загрозу ІД станом на сьогодні ліквідовано. В Сирії зараз оперують лише кілька мобільних груп бойовиків загальною чисельністю трохи більше 1500 осіб переважно в пустелі. Сьогодні вплив ІД знаходиться на рівні приблизно 2009, але тоді ця організація знаходилася на підйомі, а сьогодні, здавалося б, в очевидній деградації. Втім, не все так просто. ІД вже неодноразово демонструвала здатність швидко та ефективно перебудовуватися в мережеві структури і ховатися в підпіллі, а потім з’являтися в ретельно підготовлений момент і захоплювати цілі регіони.

Не виключено, що зараз ми приймаємо за деградацію саме структурну та управлінську перебудову ІД. Тим більше, що жодна соціальна, політична чи економічна проблема, які призвели до появи та поширення ІД, так і не була вирішена, а в умовах війни лише поглиблена, отже соціальна база цього руху нікуди не зникла. Що і доводить невимушена міграція бойовиків між Левантом, Північною та Західною Африкою, Південно-Східною та Центральною Азією, Затокою та навіть Сибіром і північним Китаєм. Отже, з певною ймовірністю вихід США з зони конфлікту в Сирії може призвести до відродження ІД, і не тільки відновлення терористичної війни в країні, але і інтенсифікації потоків бойовиків в інші регіони світу.

Також, виведення американського контингенту, якій складається з приблизно 2 тисяч військовослужбовців і кількох сотень радників, може призвести до важливих репутаційних втрат. Більше чотирьох років курди сприймали американців в якості гарантів не лише своєї безпеки та успішної боротьби з ІД, але і існування своєї вистражданої автономії. Тепер, коли на північ Сирії увійде Туреччина, про курдську автономію скоріш за все доведеться забути. І це означитиме, що надійність американців як союзників буде поставлено під сумнів.

Про це кажуть і американські військові, і місцеве курдське населення. Водночас, арабське населення, яке на значній частині контрольованих сьогодні курдами територій півночі Сирії складає більшість, скоріш схвально ставиться до угод США з Туреччиною і до перспективи турецького контролю цих територій, позаяк політика курдської влади є істотно дискримінаційною стосовно інших етнічних груп. Слід розуміти, що сьогодні, після фактичної ліквідації незалежних від системних зовнішніх сил самоврядних структур, вибір у арабського, тюркського та ассирійського населення півночі Сирії не дуже великий: або курди, або ІД, або Асад. На цьому фоні зовнішня турецька адміністрація здається, і фактично є, меншим злом.

Існує і інша загроза ескалації конфлікту. Наявність в Сирії росіян та іранців робить поведінку Башара Асада агресивною та непередбачуваною. Відсутність, чи навіть імітація відсторонення від конфлікту американців може спровокувати сирійський режим до атак на непідконтрольні йому території, зокрема - контрольовані курдами, що неминуче призведе до відновлення та ескалації конфлікту. Немає жодних сумнівів в тому, що Асад та його російські та іранські керманичі намагатимуться використати відсутність американців задля розширення зони свого впливу. І це слід розглядати як потужну загрозу регіональній безпеці.

Отже ті 2 тисячі американських солдатів, про яких йдеться, виконують роль стабілізатора і запобіжника не лише ескалації конфлікту в Сирії, але і всієї регіональної безпеки.

Крім того, залишаються питання про долю і стратегію контингентів інших союзників західної коаліції в північній Сирії – французів, німців та британців. Наразі вони не заявляли про вихід із зони конфлікту. Більше того, відомо, що французький контингент залишається до повного знищення всіх осередків ІД. Також невідомою є доля американської бази на півдня Сирії, яка відіграє важливу роль як в контролі активності ІД на півдні, так і в перешкоджанні руху іранських найманців поблизу йорданського та іракського кордонів.

Доречі, саме останнє питання є ключовим для безпеки регіону. Можна сказати, що нарешті в регіоні з’явився ворог, з яким Трамп хоче воювати. Це Іран. Ліквідація іранського впливу, в тому числі в Сирії, де іранці утримують більше 100 тисяч найманців, стає для американської адміністрації важливою задачею.

Але це є новою задачею. Попередню – боротьбу з ІД – вони, як вважає Трамп, виконали. Вирішення цієї нової задачі потребуватиме розробки нової воєнної стратегії в Сирії, створення нової інфраструктури та, можливо, нової коаліції.

Всі ці застереження вказують на те, що заява Трампа найімовірніше зовсім не означає, що США беззаперечно вийдуть з конфлікту і назавжди залишать Сирію. Війну дуже просто почати, але закінчити її дуже важко. І кожна помилка на шляху хибного імітаційного миротворення коштує забагато для всіх учасників конфлікту. Немає місця для примітивного прагматизму коли йдеться про стратегічні безпекові рішення.

Отже, схоже, чекаємо на неминуче «I'll be back», як казав один відомий миротворець…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments