«Шустергейт»…
Про вибірковість у боротьбі з російською пропагандою
Коли представники влади пропонують українцям трохи побути російським народом, який сліпо вірить вождеві й сприймає критику влади як злочин проти «оточеної ворогами» держави, вони мають згадати, що українці постійно пропонують їм пригадати про жертви, принесені народом на шляху до свободи.
Навряд чи хтось міг подумати, що Савік Шустер і його податкові перипетії прояснять, нарешті, питання про те, чого ж усе-таки очікує влада від українського народу на шляху до змін і модернізації всієї країни, позначеному у фундаментальній передвиборній праці «Жити по-новому».
Із самого початку було очевидно, що підвищення незадоволеності діями влади, падіння рейтингів, зростання рівня недовіри, що регулярно фіксують соцопитування, – все це результат завищених очікувань, які суспільство покладає на владу. Для того, щоб людина свідомо піддавала себе небезпеці, як це було під час протестів, добровольчого руху й волонтера, вона має прагнути чогось ціннішого й значимішого, ніж її життя. Люди хотіли, щоб їхнє життя змінилося. Маса завжди проектує на лідерів ідеалізовані очікування. І лідери, звісно, провалюють всю справу. Адже «спільне щасливе майбутнє» у кожного своє. Тому воно й недосяжне в принципі. Зростання незадоволеності й недовіри в країні, де тільки-но сталася революція або йдуть реформи – неминуче.
Ми вже майже повірили, що це люди чогось такого завищеного хочуть, а влада – це ж теж «люди зі своїми слабкостями й вадами» – робить що може. Тому варто почекати, потерпіти, затягнути паски. Мовляв, не треба покладати на плечі керівництва країни те, що не покладається.
Як виявилося, влада, теж чекала чогось цілком певного від народу – терпіння. Чекала, що народ зважатиме на гостроту моменту, постреволюційні реалії й не «розгойдуватиме човен», розуміючи, що всього й одразу не буває.
А народ чекав, що політики, які отримали повноваження в результаті кривавих подій на Майдані, зважатимуть на жертовність народу, жахнуться через втрату території, прислухатимуться до показників корумпованості й некерованості державної системи...
І почнуть реформу судової системи, прокуратури, податкового законодавства, змінять виборче законодавство (що дозволить відновити політичну еліту), люструють узурпаторів (що істотно омолодить систему управління), відсунуть від годівниці олігархів, запустивши таким чином вільну конкуренцію), скоротять держапарат і пересаджають зрадників, позбавивши країну ненажерливих небезпечних паразитів.
Представники влади сподівалися, що народ, розуміючи що «в країні ж війна» (яка АТО), мовчатиме, платитиме й не лізтиме куди не просять, не заважаючи «великим начальникам» розбудовувати сильну державу.
Перед нами типовий конфлікт обопільних завищених очікувань. Верхи не можуть зрозуміти, що низи не хочуть жити у дивом врятованому й зміцненому постсовку. Усе б так і тривало – взаємні образи й звинувачення, викликані відсутністю загального понятійного словника, але тут грянув «Шустергейт».
Виявилося, що в країні, де президентові не вносити до декларації офшорні фірми можна, журналістові «забути» про взятий у банку кредит – не можна. Крім того, виявилося, що штраф, накладений на людину, може бути сприйнятий державним клерком як приховування судимості, якщо він внесений до відповідної графи. «Чи є у вас судимості?» – «Так, я двічі припаркувався в недозволеному місці й один раз помилився в декларації про доходи, не внісши до неї кредит».
Бажання наповнити казну – похвальне. От тільки мало віриться, враховуючи абсолютно безрезультатну боротьбу з монополіями. Поки український бюджет рефінансує російські банки й «топить» українські, говорити про необхідність наповнення казни – лицемірство. Розвиток економіки та підвищення доходив держави досягаються не драконівськими податками, а усуненням монополій і пільгових категорій платників податків.
З використанням податкового важеля як способом впоратися з «ворогами держави» можна було б і змиритися (адже й Аль Капоне теж саджали не за бандитизм), якби сама держава виробила єдині правила для всіх у тих сферах, що явно належать до національної безпеки. Після того як чиновники не змогли притягнути до відповідальності людей, які зняли й транслюють на провідному українському телеканалі серіал про «героїв Новоросії й київську хунту», всі розмови про маніпулятивні технології в ефірах Шустера – безглузді.
Країна, яка не бажає захищати себе від газети «Вести» або новорічних вогників «Інтеру», не може обгрунтовувати закриття певних програм потребами воєнного часу. І якість програм Шустера тут зовсім не до чого. Йдеться про якість державної інформаційної політики, яка замість того, щоб створити стандарти, влаштовує «полювання на відьом».
З початком скандалу через видворення з українського інформаційного простору Савіка Шустера стало зрозуміло, в чому полягає причина неможливості налагодити діалог між владою й активною частиною суспільства. Найкраще різницю між «державним підходом» і «громадською думкою» ілюструють повідомлення українських чиновників, які звинувачують журналістів у маніпуляціях, а аудиторію – у всеїдності.
У відповідь на звинувачення у наступі на свободу слова й здійсненні вибіркового правосуддя українські чиновники та провладні коментатори з обуренням запитують: «Чому суспільство захищає Шустера й не звертає уваги на репресії окупаційної влади проти журналістів у Криму? Чому ніхто не пам'ятає, як Шустер брав інтерв'ю у ростовського екс-президента?»
Таким чином, суспільству пропонують переключитися на зовнішніх ворогів, забувши про внутрішню політику й політиків. Очікується, що українці кинуться погрожувати в безсилій злості «путінській воєнщині» й не ставитимуть питання принципів, за якими функціонує владна вертикаль. Чому раптом політики вирішили, що згадка про військову окупацію убереже їх від необхідності пояснювати природу своїх дій? Незрозуміло. Може, тому, що багато років тому цей трюк спрацював з російським суспільством?
Коли представники влади пропонують українцям трохи побути російським народом, який сліпо вірить вождеві й сприймає критику влади як злочин проти «оточеної ворогами» держави, вони мають згадати, що українці постійно пропонують їм пригадати про жертви, принесені народом на шляху до свободи.
Уся ця історія не про податки або інформацію. Вона про цілі, заради яких ведеться боротьба. Про владу й свободу. Маніпуляції у ЗМІ час припиняти й податки треба сплачувати. У країні не мусить бути «недоторканних», а людей, які залишилися на окупованих територіях, треба захищати потужністю всієї нашої держави. Тільки до чого тут Шустер? І хто тут маніпулятор? Вочевидь, той, хто от уже два роки починає «жити по-новому» не з тих, не там і не про те.
