Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Солженицин проти Солженицина

або «Дух Мюнхена» і путінізм
20 лютого, 2015 - 12:54
Солженицин проти Солженицина
ФОТО PRIZYV.RU

«НАТО методически и настойчиво развивает свой военный аппарат – на Восток Европы и в континентальный охват России с Юга. Тут и открытая материальная и идеологическая поддержка „цветных“ революций, и парадоксальное внедрение Северо-атлантических интересов в Центральную Азию. Всё это не оставляет сомнений, что готовится полное окружение России, а затем потеря ею суверенитета».

Це не Володимир Путін чи Олександр Дугін, не Володимир Жириновський і не Наталія Вітренко. Це – фрагмент з інтерв’ю Олександра Солженицина, яке він дав 2006 року одному з офіціозних московських видань. Але сьогодні варто згадати не заяви і тексти такого банального ґатунку, а зовсім інше.

…Далекого вже 1970 року російський письменник Олександр Солженицин одержав Нобелівську премію з літератури. Це була не просто заслужена, а вистраждана не лише самим літератором, а й усією вільною російською літературою нагорода. Точніше, вільною частиною літератури, яка становила ледь не у всі часи абсолютну меншість від загального літературного потоку. І це був гучний ляпас прогнилому тоталітарному режиму, який не знав, що тепер робити з «літературним власівцем», - а саме так офіційна радянська пропаганда назвала Солженицина, офіцера-фронтовика, багаторічного в’язня сталінських концтаборів, зіркову постать культурних процесів часів хрущовської «відлиги» й автора багатотомного «Архіпелагу ҐУЛАҐ» - вироку більшовицькій системі і пам’ятника мільйонам загиблих за колючим дротом.

Ясна річ, що на вручення премії Солженицина не пустили. І традиційну Нобелівську лекцію він виголосити не зміг, опублікувавши її тільки в 1972 році. Тоді письменник ще не став на ура-патріотичні імперські позиції, хоча й протиставляв ліберальному Заходу православну Русь. Але в ті часи він ще високо цінував вояків УПА, з якими познайомився – як зек із зеками – у таборах, вважав Полтавську перемогу Петра І нещастям для російського народу, шанував західну літературу і не висловлював зневагу до ліберальних дисидентських груп в СРСР. Письменник заснував «Фонд Солженицина» для допомоги політзекам та їхнім сім’ям, стартовим капіталом якого стала чверть Нобелівської премії; до Фонду перераховувалися всі гонорари за видання «Архіпелагу ҐУЛАҐ» (а тоді це було можливо тільки за межами СРСР). Отож у 1970-80 роках цей Фонд порятував чимало опонентів тоталітарного режиму – незалежно від їхнього етнічного походження і політичних поглядів.

Ось саме такому Солженицину, а не тому, який на схилі літ став запеклим пропагандистом імперської ідеології, ворогом Заходу й апологетом Путіна, належать ті фрагменти з його Нобелівської промови, які пережили самого письменника і написані неначе сьогодні – про «зрілий путінізм», про його брутальність й агресивність, про нинішніх «кремлівських бісів».

«Все меньше стесняясь рамками многовековой законности, нагло и победно шагает по всему миру насилие, не заботясь, что его бесплодность уже много раз проявлена и доказана в истории. Торжествует даже не просто грубая сила, но ее трубное оправдание: заливает мир  наглая уверенность, что сила может все, а правота – ничего. Бесы Достоевского – казалось, провинциальная кошмарная фантазия прошлого века, на наших глазах расползаются по всему миру, в такие страны, где и вообразить  их  не могли, -  и вот угонами самолетов, захватами заложников, взрывами и пожарами последних лет сигналят о своей решимости сотрясти и уничтожить цивилизацию! И это вполне может удаться  им…

Дух Мюнхена – нисколько не ушел в прошлое, он не был коротким эпизодом… Оробелый цивилизованный мир перед натиском внезапно воротившегося оскаленного варварства не нашел ничего другого противопоставить ему, как уступки и улыбки. Дух Мюнхена есть болезнь воли благополучных людей, он есть повседневное состояние тех, кто отдался жажде благоденствия во что бы то ни стало, материальному  благосостоянию как главной цели земного бытия. Такие люди – а множество их в сегодняшнем мире  -- избирают пассивность и отступления, лишь дальше потянулась бы привычная жизнь, лишь не сегодня бы перешагнуть в суровость, а завтра, глядишь, обойдется…  (Но  никогда не обойдется! – расплата за трусость  будет  только злей. Мужество и одоление приходят к нам, лишь когда мы решаемся на жертвы.)

А еще нам грозит гибелью, что физически сжатому стесненному миру не дают слиться духовно, не дают молекулам знания и сочувствия перескакивать из одной половины в другую. Это лютая опасность: пресечение информации между частями планеты. Современная наука знает, что пресечение информации есть  путь энтропии, всеобщего разрушения. Пресечение информации делает призрачными международные подписи и договоры: внутри оглушенной зоны любой договор ничего не стоит перетолковать, а еще  проще – забыть, он как бы и не существовал никогда (это Оруэлл прекрасно понял). Внутри оглушенной зоны живут как бы не жители Земли, а марсианский экспедиционный корпус, они толком ничего не знают об остальной Земле и готовы пойти топтать ее в святой уверенности, что "освобождают".

…В великих надеждах человечества родилась Организация Объединенных Наций. Увы, в безнравственном  мире выросла безнравственной и она. Это не организация Объединенных Наций, но организация Объединенных Правительств, где уравнены и свободно избранные, и насильственно навязанные, и оружием захватившие власть. Корыстным пристрастием большинства ООН ревниво заботится о свободе одних народов и в небрежении оставляет свободу других. Угодливым голосованием она отвергла рассмотрение частных жалоб – стонов, криков и умолений единичных маленьких просто людей, слишком мелких букашек для такой великой  организации. Свой лучший документ – Декларацию Прав человека – ООН не посилилась сделать обязательным для правительств условием их членства – и так предала маленьких людей воле не избранных ими правительств.

Казалось бы: облик современного мира весь в руках ученых, все технические шаги человечества решаются ими. Казалось бы, именно от всемирного содружества ученых, а не от политиков должно зависеть, куда миру идти. Тем более, что пример единиц показывает, как много могли бы они сдвинуть все вместе. Но нет, ученые не явили яркой попытки стать важной самостоятельно действующей силой человечества. Целыми конгрессами отшатываются они от чужих страданий: уютней остаться в границах науки. Все тот же дух Мюнхена развесил над ними свои расслабляющие крыла».

Письменник висловлює сподівання на всесвітню співдружність літераторів, на їхню солідарність у боротьбі за правду, на їхнє вміння діяти над головами урядів та політиків: «Одно слово правды весь мир перетянет». Утопія? Так. Але принципово відмінна від тоталітарних утопічних побудов, на які було таким багатим ХХ століття і які воскресли у ХХІ столітті – як-от концепція побудови «русского мира» і його протистояння «прогнилому Заходові». А «дух Мюнхена» відкриває шлях носіям таких утопій – і не лише путінської…

Отож не забуваймо застереження Олександра Солженицина, написані ним тоді, коли він був справді великим російським письменником і ще називав речі своїми, їм належними, іменами…

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments