Це була лише прелюдія, там, де спалюють книги, згодом спалюють і людей
Генріх Гейне, німецький поет

Сто. Червоного

Комуністи 1990-х та 2000-х стали такими собі «ворами» в українській політиці
17 листопада, 2017 - 15:22

«ГВИНТИК» НАТАША

На сто років Великої жовтневої революції мені пригадались зовсім не портрети Ілліча. Наталія Максимець – луганська комуністка, яка завдяки фейсбуку додала до свого образу одіозності, не дожила кількох тиждень до століття головного для її партії свята. Зараз вже місяць як її не стало. Насправді, назвати її комуністкою важко. Так саме як і багатьох інших представників КПУ. Та і приміщення в Камброді, в якому вони зробили в свій час євроремонт, самі ж його мешканці називали якось по-буржуазному – офісом. Офіс КПУ до якого під’їжджав джип його керівника луганського осередку партії Спірідона Кілінкарова, через рік після початку війни обзавівся бюстом Сталіна. Цей постамент урочисто відкрили місцеві комуністи серед яких дивним чином опинився місцевий політичний авантюрист Гуменюк. Хоча – чому дивним? Можна сказати, що наявність різного роду корисних ідіотів, сумнівних персонажів та при цьому досить заможних персон в луганському КПУ було органічним. Сама ж покійна Максимець в житі була досить весела, талановита до слова жінка. Любила вона й українські пісні. Тексти ж її дійсно лягали легко, грамотно. І якби не КПУ, куди вона пішла служити і окрім якого в тому Луганську вона навряд комусь була потрібна, то цілком можливо, що ніхто б не прочитав з-під її пера дописи «про голодоморнутих» та «шашлики» в день Голодомору, якими вона «прославилась» на всю Україну. Та Наташа знайшла себе в «червоному» колективі, де червоне вино і стяги створювали особливу атмосферу. Навряд їй вистачило мізків усвідомити, що зрештою стала використаним гвинтиком і сама наблизила трагедію свого ж міста. На відміну від одного свого колеги, який переїхав до Криму та свого шефа, який «прописався» в Москві на телеефірах, Максимець залишилась в Луганську. Влітку вона писала традиційні пости про «карателей» та «хунту». Тільки на відміну від попередніх реплік Наталії, які озвучувались до війни, її нові пасажі виглядали вже не так безпечно. В липні вона прийнялась збирати інформацію про «ворогів народу» та підживлювати російську пропаганду постами про те, що «Нацгвардія в Новосвітлівці зігнала місцевих мешканців до храму і підірвала». Можна собі уявити, що думали ростовчани, воронежці, москвичі чи буряти, коли читали цю маячню. «Гвинтик» Наташа робив свою злу справу в «кращих» традиціях 1937-го року. Навряд вона за це покаялась навіть в думках, хоч свого часу ще до війни особисто мені виправдовувалась, що її слова про «голодоморнутих» та шашлики не так зрозуміли. Просто Наташа була «глупая женщина». І дуже нещасна тривалий час. Замість КПУ їй своєчасно треба було завести сім’ю, а замість постів в фейсбуці про «карателів» та «нацвиків» закривати консервацію. І по вільному часі писати прозу, яка у неї виходила дуже не погано. Та вона пішла у «гвинтики» звідки мабуть не було вороття окрім як до неба, в яке вона чи то вірила, чи то ні. У них – у нинішніх «комуністів» - взагалі багато чого переплутано. Комунізм з капіталізмом, ностальгія за радянськими курортами з Альпами, Ленін з Богом. Одне зрозуміло – їхня роль в окупації Донбасу в 2014-му році. І переоцінити її важко. Жодна проросійська сила не могла зрівнятись з КПУ в системності роботи на Москву. Не будемо говорити який ґешефт від того мало керівництво луганського КПУ та його рядові члени – в кишеню до них я не дивився. Хоч їхні євроремонти та джипи все більше нагадували церковний приход, де батюшки проповідями намолювали собі особняки. Так і приживались вони у нас на Луганщині – проросійські комуністи і проросійські батюшки, які стали осередком пропаганди Кремля. Ленін і Бог тут вже були ні до чого. Від останніх потрібно було лише бути присутніми або на портретах, або на іконах. Кафедри на партійних зібраннях та олтарі почали виконувати однакову функцію і «Капітал» Маркса чи Біблію для цього читати було не обов’язково. І до перших, і до других дисципліновано йшли збіднілі люди. І перші, і другі чітко асоціювались з Кремлем і Москвою, і аж ніяк не з Києвом. В Сватовому в церкві Московського Патріархату святили портрети Януковича. В Луганську очільники КПУ набирали впевнено голоси на виборах, щоб в останній момент вигідно програти провладній партії. Так було і, висловлюючись іншою термінологію, це був загальновідомий факт. Та від того їхніх адептів не меншало. А що ж Наташа? Наташа сиділа в офісі КПУ і будь-якому стані здоров’я та душевної рівноваги видавала, як шахтар на гора вугілля, чорні статті. Чи могла вона там писати інакше? Ні в якому разі. Вона могла лише шукати собі виправдання. Євроремонт, гарантована зарплатня, депутатство і колектив – хіба це виправдання для простої луганської жінки, що виросла і сталася в проросійському середовищі?

НЕДОЗАБОРОНЕНІ

Мені не дуже хотілось згадувати про цю дату – 100 років жовтня. Не тому що не маю рефлексій, а скоріше тому, що маю їх перебір. Я, як мешканець Луганська, «наївся» цих «святкових» листопадів вдосталь. І це при тому, що жив здебільшого у вже незалежній Україні. Схід України тримався за червоні ідеї до останнього. Пролетарський Донбас своєю сутністю просто не міг вичавити з себе ці комуністичні токсини. Та йому й не давали цього зробити при тому, що за вікном реальність вже давно і наполегливо кричала про не просто нездійсненність мрій «великого октября», але й про очевидну авантюрність цієї затії. І я на підсвідомому рівні розумію чому так важко було цьому регіону відмовитись від цих марень.

Герб Радянського Союзу у мене досі підсвідомо викликає теплі відчуття. Червоний прапор при тому, що саме цей колір вважається джерелом роздратування, асоціювався з чимось теплим, своїм… Дідова рубінова зірка учасника ВВВ. Пам’ятаю, як він мене малого вчив не відриваючи пензля від паперу малювати п’ятикутну зірку. Хіба міг дід навчити чомусь поганому? Хіба викладачка в дитячому садочку могла, розповідаючи про хліборобів, брехати про звитяги нашого трудового народу? Та ні. Ні в якому разі.

Для того, щоб збагнути, що тебе обдурювали потрібен не лише час, але й витримка до ломки свідомості. Особливо в період 90-х, коли злидні і вчительська робота були тотожними поняттями на тлі колишніх «петеушників», які з кастетами пересіли на іномарки. Тоді, після голосування за незалежність, залишилась ціла хвиля прихильників часів «стабільності». Для них і хліб радянський був духмянішим, і пиво смачнішим, і ковбаса дешевша. Саме тому «оновлена» Компартія почала збирати свій начебто втрачений електорат. У Верховній Раді залишались ще комуністи, які не лише апелювали до минулого, але й були певною мірою взірцем відносної адекватності. І це також був факт. Принаймні, навіть деякі дисиденти досі стверджують, що їм було простіше знайти спільну мову з їх ідеологічними ворогами із Компартії на початку 90-х, ніж зараз із цинічними представниками «барижної» влади. Такою була реальність. І хвиля комсомольців 80-х, які відрізнялись особливим авантюризмом, відчула, що настав час можливості безвідповідального збагачення. Компартія тут зайняла особливу нішу.

Якщо такі персоналії, як Олександр Єфремов чи Віктор Тихонов (біографія якого багато в чому схожа із біографією Леоніда Кучми – обидва були партторгами на провідних заводах свого регіону) на Луганщині пішли по шляху відвертого підприємництва, то такі комсомольці, як Петро Симоненко (на Дніпропетровщині) чи Спірідон Кілінкаров (на Луганщині), закомуфлювались в «ідейні комуністи». Можливо Симоненко й вірив в ідеї Жовтня. Можливо він й досі у вісні бачить сон майбутнього комунізму, де не має ні грошей, ні держави, а є лише суцільне благо і труд. Пірнути в його свідомість ми не можемо. Ми знаємо лише те, що в той час як відходять до землі покоління адептів КПУ, сам Петро Симоненко був помічений серед західних європейських крамниць. Що ж, можна сказати, що й Ленін тривалий час проводив в Європі і, кажуть, полюбляв мюнхенське пиво з корюшкою.

Нувориші комуністи почали гратись з конкретним електоратом. До речі у Кілінкарова були можливості стати лідером КПУ так само як і мером Луганська. Чому не став? Та й Симоменко мав шанси стати Президентом України в 1999-му році. Що завадило? Вся справа в тому, що ніхто з них мати справжню владу не прагнув. Бути ПРИ владі – так. У владі – навіщо? Навіщо зайва відповідальність? Для чого губити електорат перебуваючи на тій чи іншій владній посаді, коли можна перебувати в перманентній опозиції і сторговувати голоси конкретним силам.

Але не будемо вдаватись в такі подробиці. Просто КПУ, яке фактично пролонгувало КПРС в Україні, вдало вписалось в фрустраційні настрої 90-х років. Тим більше, що серед їх членів дійсно залишалось багато саме ідейних персонажів. Наявність ідеології вигідно відрізняло КПУ від інших партійних утворень, що все більше нагадували приватні організації, які так само як реєструвались так само і ліквідовувались. Де зараз безліч абревіатур за галасливих партійних назв? Абсолютна більшість з них канула. А недозаборонене КПУ, яке ще й досі залишається в реєстрі Мінюсту, все ще тягає на ті чи інші свята своїх адептів.

«В.О.Р.»и

Чи здатні комуністи в Україні до реінкарнації? Чи можна вбити в КПУ осиковий кіл офіційною забороною?

Здатні і ніякі заборони в цьому плані не допоможуть. Заборона КПУ необхідна, але це апріорі необхідний та не достатній акт. Біда в тому, що комуністи останні 20 років були в пригоді не лише Кремлю, але й конкретним кланам. Це особливо відчувалось там на сході. Саме тому стільки перепалок у мене там відбувалось з ними. «Якщо сутенери торгують дівчатами, то комуністи торгують бабцями», - писав я за півтора роки до війни. Голоси свого дисциплінованого електорату для них були акціями. Та викупали у них ці акції конкретні клани.

В свій час влада через органи НКВС вигадала особливу течію на зоні – вори в законі. Останні окрім характерних віфлеємських зірок інколи набивали собі  наколки з написом «Великая октябрьская революція» - скорочено В.О.Р. Саме завдяки «ворам» кримінал тримав в страху політичних ув’язнених. Влада таким чином здійснювала контроль, як за зоною в цілому, так і за цими дивакуватими «очкариками», які потрапляли до казематів за власні переконання. Але головне – зовні начебто віддалені від влади, «вори» де-факто їй слугували. Часто не відаючи про це.

Комуністи 1990-х та 2000-х стали такими собі «ворами» в українській політиці. Зовні наче в опозиції до правлячих верхів, вони постійно обслуговували владу. Показово говорячи про боротьбу з олігархами, комуністи продавали їм голоси і вступали в ті чи інші (здебільшого негласні) «коаліції». Чи не тому вони досі дивним чином залишаються в реєстрі Мінюсту? Що це? Бюрократичний казус? Паперова помилка?

Саме тому без викриття всієї порочної системи, яка була сформована з середини 90-х років, не можливо зробити повну санацію та комплексне оздоровлення держави. Адже «свято» місто не буде і роль комуністів будуть виконувати інші сили. І виконують. Щоб переконатись в цьому достатньо увімкнути телевізор. Телевізор зміст якого все більше мені нагадує ефір передвоєнного Луганська.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments