Ті, хто раніше з нею був
Чим далі в ліс, тим виразніше будуть проявлятися позиції тих, хто прикидається дровами. Дві тисячі сімсот двадцять другий політичний камінг-аут. Прес-секретар прем'єр-міністра, колись журналістка знакової для Росії газети, у відповідь на закиди її шефу в корупції відповідає - це передвиборча пропаганда. Хоча через речення передвиборність хизується вже в шапці "якась". І через кому про "засудженого". Хвилюється, напевно.
Або журналіст не менш знаменитої передачі "Взгляд" Олександр Любімов говорить, що Володимир Соловйов - такий щирий, що далі вже нікуди; а російські шоу – кращі за американські і європейські. А робилися вони за чужих лекалами чи домоткані - неважливо, вони теж купують у нас передачі. Напевно, шоу того ж Соловйова "А ну-ка, девушки" на слова Лебедєва-Кумача.
Хоча неважко помітити, що системні ліберали вважають краще не світитися без потреби в інтерв'ю, що забруднюють репутацію, зрозуміло, що вони всі трішечки шиють: тобто шиють собі справу і розуміють це. І всі, звичайно, мають свою частку. Тобто ділять общак і пам'ятають про це прекрасно.
У "Хрещеному батьку" є епізод, коли дон Корлеоне попереджає сина, що зрадником виявиться той з найближчого кола, хто перший запропонує домовитися з ворогами.
Я це до того, що, коли Путіна для порятунку спільної справи змінить умоглядний Медведєв-Кудрін-Шувалов, тобто ліберальний двійник, той перший, хто заволав: тільки не треба влаштовувати полювання на відьом, і буде засланий для порятунку режиму козачок. Та чи засланий: бо зовсім не меншість росінтелігенції він представляє.
Те ж саме було на початку перебудови, коли радянські ліберали почали співати про необхідність відмовитися від полювання на радянських відьом, мовляв, головне - не звалиться в прірву братовбивчої громадянської війни (сьогодні для цього є свій синонім: відмовимося від "мови ненависті"). І далеко не відразу стало зрозуміло, що вони теж мають свою частку. Ця частка не завжди і не тільки матеріальна, вона і символічна: вони й не пішли з підмостків суспільного життя, вони, як Ленін, понад півстоліття з нами і підуть на дно разом з ватерлінією корабля.
Але справа не в тому, щоб прославляти сутінки свободи, громадянську війну, помсту, ненависть і її мову, вважаючи цю пілюлю панацеєю від усіх російських бід. Я не знаю, що є панацеєю, та й чи є ліки, здатні врятувати життя на зразок заводних каруселей з бубонцями.
Але я знаю інше: цемент для путінського фундаменту готували не інтелектуально невинні Сєчіни і Патрушеви, а ті самі системні ліберали, які зараз і завтра, і завжди будуть відбілювати в лузі свого авторитету режим (і значить, себе) до останнього козиря в довгому рукаві. І справа знову ж таки не в тому, що вони мають частку, що знайшли себе на ранок у злодійський малині в одному ліжку з нафарбованою (і ненафарбована страшна) Яровою, а в тому, що й створили цей режим.
Вони відразу, ще при Єльцині, пішли в служіння олігархам, які створювали кишенькові ЗМІ, згодом приватизовані Путіним. Вони тихо вигадували кишенькове життя для кишенькових злодіїв в натурі. Саме вони - іншим це було не під силу - створювали мову переходу від номенклатурного соціалізму до номенклатурного капіталізму. Вони боролися з видимістю комуністичної загрози, вони розсовували китайські ширми над процесами приватизації і вчасно закривали спиною руки наперсточника від лоха-суспільства.
Вони і є - фундамент режиму: не трієчники-чекісти з куцим горизонтом, не колишні червоні директори в фетровому капелюсі, не комсомольці з краваткою-оселедцем і туфлями-човниками, тобто радянська номенклатура, що перебудувалася, в кадебешному та іншому ізводі. Ні, це - вигодонабувачі. А придумували і просували ідеологію обману і обважування - ліберали з непоганим освітою і живими інтелектуальними здібностями.
Читач чекає тут рими "рози" (мовляв, розум-то був, ось совісті не вистачило зігрітися в хрещенські морози), але я почекаю. Совість - річ психологічно суперечлива, моральність - поняття історичне, моральне засудження нехай формулюють інші.
Я ж про те, що вони обов'язково знову заволають: тільки не треба полювання на відьом; тільки б не було війни; не руйнуйте і так невелику повагу до приватної власності - основи основ того, чого немає. Ось, скажуть, подивіться: такий-то намагався і навіть проводив напівголосно реформи, такий-то, говорячи про необхідність не скочуватися в суцільне заперечення, сприяв звільненню п'ятого і десятого. Та й тільки уявіть собі, що б було, якби простодушним і кровожерливим силовикам не протистояли - так, слабосильні, але ліберали.
Можна, до речі, легко порівняти: мову трієчників-чекістів ми почули після розгрому Болотної - всі ці написані обухом сокири закони Діми Яковлєва, Мізуліної, Ярової, мова Федорова і Мілонова – сурма нового часу. Вони вийшли на сцену, грубіянячи від сором'язливості, коли влада перестала панькатись, прикидатись і відмовилась від ліберального дискурсу.
Але закони негідників стали можливими, коли справу було вже зроблено, коли ліберали збондили Олену по хвилях, коли умовний Путін отримав Росію, яка прийшла до нього гола як свобода, тобто беззахисна, голодна і готова на все. Коли Путін був вже виправданий і всеросійськи обекранений. Коли сказали про "ліберальну імперію" в Чечні, коли заспівали свої "Старі пісні про головне", коли не захистили Грузію, коли дозволили протиставити себе мігрантам і гризунам; хоча і тоді було вже пізно.
Пізно, в принципі, було завжди. Не завжди це було очевидно. І коли це не було ще очевидно, саме ті, кого неправильно називають системними лібералами (але бог з ним, не має бажання сперечатися щодо термінів), саме вони і сплавили цей айсберг надій під ноги номенклатурному Титаніку лихварів і пройдисвітів, але й самі стали пройдисвітами і збувальниками краденого. Та ні: не збувальникам – вони ж бо все і вкрали. Просто втримати все в своїх руках було проблематично, ось вони і взяли кількох хлопчаків у трениках, щоб підтримали поки що. Але ж вони і є злодії та кровопивці: ось це й хотілося б не забути. Тільки так?
