«Треба закінчувати цю війну», або Савченко і Ленін
Не знаю, як на вас, але на мене публічні виступи Надії Савченко справляють дивне враження. Вони зазвичай поєднують непоєднуване: тверезий аналіз ситуації, раціональні висновки, цікаві пропозиції – і раптом одна чи дві тези, які не тільки суперечать сказаному до цього, а й не мають під собою ґрунту, суперечать здоровому глузду та не стикуються з особистістю Савченко – офіцера, в’язня путінського режиму та народної депутатки України.
Візьмімо розмову з Савченко в прямому ефірі каналу «112 Україна» від 5 лютого в форматі «Hard Talk». Більша частина висловлених депутаткою ідей і висновків виглядає вельми слушною. Жорстка критика влади, як то кажуть, б’є у ціль і ґрунтується на реальних фактах. Ясна річ, щось у сказаному нею може видатись занадто радикальним, з чимось можна не погодитися. Проте це нормально, політик і не повинен прорікати абсолютні істини, яким дружно аплодуватиме аудиторія. І раптом…
«Коли стріляють гармати, то політики саме й повинні сідати за стіл перемовин». Як вам ця теза, яка «встромлена» посеред розлогого описання й оцінки боїв в Авдіївці? Тобто коли німецькі танки рвалися до Ель-Аламейну, а літаки зі свастикою бомбардували Лондон, Черчилль і Гітлер мали сідати за стіл перемовин? Цікава думка… І що впадає в очі: вона повністю збігається з тим, про що в ті часи говорили Сталін і Молотов. Звісно, можна сказати: у нас інша війна, і на чолі України не Черчилль. Але ж хіба це змінює ті засадничі факти, що ворожі танки – на нашій землі і вбивають наших співгромадян, а пропагандистська війна проти Української держави й української нації ведеться Кремлем за лекалами більшовиків і нацистів?
До речі, у бесіді журналістки каналу «112 Україна» з Савченко остання не раз висловлювала тверезі думки про сучасну московську владу, називала Росію агресором. А водночас… «Російська техніка, скоріше за все, підтягується не для того, щоб нападати, а тому, що вони бояться, що нападемо ми». Ага, смертельно переляканий Путін – і Кремль, увесь у дрижаках… No comment.
Далі те саме. Описання непростої нинішньої ситуації, критика влади за те, що недостатньо ефективно відновлює та будує армію, і – та сама теза, що і раніше, тільки дещо іншими словами. «Зараз ця війна через затягування її політиками і незрозумілість, як вони збираються вирішувати це питання, втомила людей, які є на фронті, з одного й іншого боку, і ми можемо отримати елемент некерованості, коли жодна влада не буде розуміти, що відбувається. Єдине, що люди будуть бачити, скільки наших бійців ми будемо ховати. І щоб цього уникнути, політики повинні подумати, що жертви людські – ні до чого».
Що є втома від війни – це факт. І що не надто зрозуміло, як її завершити, щоб досягнути справжнього, а не словесного миру (за яким неодмінно буде новий широкомасштабний спалах цієї війни) – теж факт. І що влада невміло (привіт Міністерству інформації!) роз’яснює українцям, що до чого – факт, так би мовити, «у квадраті». Проте якби не жертви, якби не тисячі полеглих і поранених фронтовиків, хіба не буяла б «Новоросія» від Харкова до Одеси, від Маріуполя через Дніпро й до Ізмаїла? Та і невідомо ще, в чиїх руках перебували руїни Києва й Чернігова, Вінниці й Житомира, оскільки б «визволителі» неодмінно дійшли туди, якби ЗСУ, Нацгвардія і добробати керувалися принципом «жертви людські – ні до чого»?
Утім, уявімо, що київська влада вирішила підписати угоду про мир й одним розчерком пера припинити війну. З ким цю угоду підписувати? З Росією, яку сама Савченко визнала агресором? То угода з агресором, коли його танки на твоїй землі, - то або відверта капітуляція, або тимчасове перемир’я в обмін на території, як-от було у СРСР з Фінляндією після Зимової війни 1939-40 року; мало хто знає, що не Фінляндія напала на Радянський Союз у 1941 році, а СРСР без оголошення війни 25 червня завдав масованих авіаційних ударів по фінських містах, включно з Гельсінкі. І тільки жорстка позиція урядів США та Великої Британії, помножена на самовідданий і жертвенний опір фінської армії, спинила в 1944-му сталінські танки на лінії кордону… Чи з «ДНР-ЛНР»? Так знов-таки, сама Савченко на запитання журналістки: «Чи погодилися б ви стати депутатом парламенту «ДНР-ЛНР»?», - відповіла чітко й недвозначно: «Я таких парламентів не знаю». Тож із ким мир укладати, якщо в «ДНР-ЛНР» відсутня законна влада? Незрозуміло…
А Надія Савченко і далі розставляє крапки над «і» у тому ж стилі: «Мені здається, що треба закінчувати цю війну, тому що вона ні до чого не веде».
І вона ж жорстко критикує владу й командування, бо вздовж фронту з «ДНР-ЛНР» «треба було вже зробити п’ятиешелоновану лінію оборони з дзот-укріпленнями, а не просто із землянками та окопами», а не це зроблено. Як на мене, вистачило б і трьох ешелонів оборони, але не тільки з дзотами, а і з залізобетонними дотами в найважливіших вузлах, та головне в іншому. Якщо конче потрібно було будувати таку потужну оборону, значить, загроза з боку ворога була і є цілком реальною, значить, він може б будь-який момент спробувати перейти в наступ. І як із цим, поясніть мені, стикується вимога «закінчувати війну»? Добре, ми її закінчимо, а ворог що робитиме?
От такий вигляд у цій бесіді мають «встромлені тези» на тему «бери шинель, пішли додому» чи то навіть «багнети в землю!» Бойовий офіцер і депутат має знати, до чого призводять заклики такого роду під час війни (яка ведеться не так, як треба, і без тих ресурсів, що потрібні для її ефективного ведення – але це зовсім інша тема). Призводять вони або до повної поразки, або до часткової, і ні до чого іншого. Втім, Савченко постійно уникає уточнень, що ж насправді вона пропонує – повну капітуляцію України перед агресором чи перемир’я з Кремлем в обмін на території.
Чи випадково це? Чи просто мантра про мир якимось чином кимось міцно закладена в підсвідомість депутатки? І чи знає Савченко, що її настанови щодо війни майже дослівно збігаються з тим, що проповідував під час Першої світової такий собі Ульянов-Ленін, кинувши всі сили своєї партії на розкладання російської армії? З тією суттєвою різницею, що армія та була інструментом агресії, а війна велася за масштабні загарбання у Європі й Азії – за приєднання до Російської імперії всі польські та українські землі, а на додачу за взяття під контроль Босфору і Дарданеллів та піднесення хреста на Святій Софії у Царграді-Константинополі-Стамбулі. Україна ж перебуває у принципово іншій ситуації, вона сама є жертвою агресії. Втім, ця мантра про мир фігурує у ще одному історичному сюжеті: саме так за завдання Сталіна («Леніна сьогодні», як писала про нього «Правда») французькі комуністи розкладали армію своєї держави, роблячи її безпорадною перед нацистською навалою. Чи треба зазначати, що операція та велася на кремлівські гроші?
Отож, повторю це ще раз, виступи Надії Савченко про припинення війни справляють дивне враження. Це враження посилюється тим, що такого роду заклики лунають у численних відверто промосковських мас-медіа і з вуст тих «вітчизняних» політиків, прислужництво яких «кремлівським чекістам» не викликає сумніву. Найгірше, що така пропаганда дає вже певні результати – і, як на мене, російські танки підтягують у «ДНР»-«ЛНР» саме в очікуванні на те, що ця пропаганда матиме наслідок повну деморалізацію України…
