У всьому «винні» вибори?..
Прикро, що на четвертому році війни комітет зі свободи слова Верховної Ради та українські журналісти збираються разом, щоб поговорити про… дифамацію
28 лютого комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики провів слухання на тему: «Стоп фейк: проблеми законодавчого регулювання відповідальності за дифамацію у медіа». Підставою для цього стала озвучена у січні пропозиція голови фракції партії «Блок Петра Порошенка» Артура Герасимова про створення робочої групи з підготовки законопроекту про протидію фейкам. Комітет Ради погодився з такою пропозицію і зібрав на засідання експертів і журналістів, щоб заслухати їх думку з цього приводу.
На слуханнях Герасимов заявив, що навала неправдивої та маніпулятивної інформації у вітчизняних ЗМІ створює ілюзію свободи слова. «Фактично свобода слова перетворюється у збільшення тем, за якими заговорюються теми, що можливо саме варті уваги». Також йшлося про поступову втрату Україною якісної аналітичної журналістики. «Нажаль ми маємо засилля неправдивої, істеричної, маніпулятивної видуманої інформації, завдання якої виключно збільшити кількість читачів цієї інформації а не якість». Все так, важко не погодитися з паном народним депутатом. Ознаки деградації українського інформаційного поля важко не помітити. Але чи здатні сьогоднішні політики гідно відповісти на виклик часу? - Навряд. Адже в промовах багатьох політиків говорилося про те, що викликом для сьогоднішньої України є активний і швидкий розвивиток інтернету, блогерства та стрімкого входження в журналістську професію людей, які мають інший професійний фах, що не заважає їм бути цікавими для публіки. І ще одна ознака часу. Засідання комітету було присвячене дифамації, яку всі учасники називали вкрай чутливою темою в умовах гібридної агресії Росії. Але дифамація – це відомості, які шкодять гідності, честі та діловій репутації фізичної або юридичної особи, тобто людини, зокрема політика. Це не зовсім про захист української держави від російської інформаційної агресії. Прийдешні вибори, на яких очікується шквал брудної та компрометуючої інформації, були тим самим рожевим слоном, якого старанно намагалися оминати всі присутні.
Почнемо з того, що дифамація не є дезінформація, про що під час засідання слушно зауважила юрист ГО «Інститут розвитку регіональної преси»Людмила Панкратова. Під дифамацією розуміється обмова, ганьблення, поширення про фізичну, чи юридичну особу недостовірної інформації, яка принижує її честь та гідність, або завдає шкоди діловій репутації. Тут треба сказати, що українське законодавство не вживає термін дифамація, однак право на захист честі, гідності і ділової репутації закріплено Конституцією України (ч. 4 ст. 32), Цивільним кодексом України (ст. 277). А от дієвих механізмів, які б могли завадити такому ганебному явищу, як «джинса», у нас нема. «Поки немає чіткого визначення що таке реклама, неможливо визначити, що таке джинса», говорить пані Людмила. Завуальована політична реклама, особливо під час виборів, є більш руйнівним явищем, ніж дифамація, яка, до слова, часто буває ненавмисною.
Цивільний кодекс України чітко визначає, що спростування інформації, яка шкодить честі, гідності та діловій репутаціії має бути у тому ж ЗМІ, на тій же шпальті видання. Поряд із спростуванням таких відомостей передбачається право особи вимагати компенсації майнової й моральної шкоди. Одночасно закони України визначають спеціальні підстави, при наявності яких ЗМІ звільняються від відповідальності за поширення недостовірної інформації: передрук виданням матеріалу з іншого друкованого видання з посиланням на першоджерело, поширення без попереднього запису виступів осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації. Загальною підставою звільнення від відповідальності за приниження честі, гідності, ділової репутації є висловлення оцінних суджень, критика, оцінка дій, вживання гіпербол, алегорій, сатири. Винятком, звісно, є висловлювання оцінних суджень у брутальній, принизливій чи непристойній формі.
Як повідомив представник Нацради з питань телебачення та радіомовлення Сергій Костинський, регулятор постійно відповідає на скарги громадян та надає матеріали для судів по захисту честі та гідності. Інше питання, що Нацрада не має можливості перевірити, чи виконало ЗМІ рішення суду, розмістивши на своїх шпальтах спростування. За його словами, Нацрада має виконувати також функцію перевірки виконання судових рішень. Але то все технічні моменти. Найцікавішим була інша пропозиція пана Костинського: задля запобігання розповсюдження неправдивої інформації функції Нацради мають поширюватися на інтернет. Хотілося б розуміти, чи не перетвориться тоді регулятор на «Роспотребнадзор»? Чи не призведе це до відродження цензури?
До речі, про цензуру говорив народний депутат від «Опозиційного блоку»Юрій Павленко. Він зауважив, що будь-які спроби законодавчо врегулювати контент можуть швидко перетворитися на цензуру та диктат. «Тим більше в тих умовах, в яких сьогодні розвивається наша країна». «Разом з тим, по суті, я бажав би, щоб за підсумками наших комітетських слухань ми чітко визначили, що ми вважаємо недоцільною будь-яку криміналізацію. Тому що ці ініціативи раз у раз з'являються у українському парламенті».
Щоб зрозуміти всю іронію висловлення пана Павленко, треба повернутися на кілька років назад. В 2013 році за криміналізацію дифамації виступав тодішній перший заступник генпрокурора Пшонки Ренат Кузьмін. В статті для газети «Закон та бізнес» він тоді писав, що сам особисто зіткнувся з дифамацією під час розслідування справ проти Юрія Луценка та Юлії Тимошенко. «В окрему площину юридичної дійсності цього методу тиску на суд можна віднести ефект Григорія Немирі, Сергія Власенка та Євгенії Ти¬мошенко, яким шляхом дифамації під час міжнародних контактів вдалося привернути увагу західних політиків та дискредитувати систему правосуддя України на міжнародному рівні», - написав Кузьмін.
Підґрунтям тодішньої спроби запровадити кримінальну відповідальність за дифамацію стали проголосовані Верховною Радою 18 вересня 2012 року у першому читані зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів щодо посилення відповідальності за посягання на честь і гідність людини, які встановлювали зокрема до 3 років ув’язнення та великі штрафи за наклеп. Автором тодішнього законопроекту був "регіонал" Віталій Журавський. Тільки після масових акцій протесту журналістів та тиску громадськості Журавський вніс до парламенту постанову про скасування голосування в першому читанні за законопроект про наклеп від 18 вересня. 2 жовтня депутати підтримали цю постанову. Я не пам'ятаю, чи висловлював тоді занепокоєння встановленням цензури та диктатури Юрій Павленко, який на той час при президенті Януковичі обіймав пост Уповноваженого з прав дитини, тож не буду займатися дифамацією.
Але ніде правди діти. Чи варто повертатися до боротьби з наклепом та обмеження діяльності інтернет-ЗМІ в ситуації залежності судової гілки влади, загрози реваншу та відсутності в країні потужних незалежних інформаційних майданчиків, які б могли створити конкуренцію олігархічним ЗМІ? Впроваджуючи будь-які обмеження, треба в першу чергу думати хто, коли і як ними скористається.
В кінці мені хотілося б додати, що всі виступаючі говорили про необхідність боротьби з російською гибридною загрозою, про свободу слова та саморегуляцію медіа-середовища, яке повинне вилучати зі своїх лав розповсюджувачів фейків. Все це звучало красиво, якщо забути про те, що і «джинса», і фейкові новини, і історичні беззмістовні матеріали - все це наше, рідне. Як і співпраця українських медійних організацій з пропагандистськими організаціями країни-окупанта, на яку українська журналістське середовище досі не дало чітку відповідь. Хто буде визначати, що журналіст не гідний виконувати свою роботу? Ті, хто захищають свободу ворожого слова в Україні 4 роки поспіль? Навіть залежність від олігархів - це теж добровільний вибір української журналістики. Чи багато ми чуємо про тиск та примус говорити те, що замовив господар ЗМІ? Набагато менше, ніж виправдань, чому українська журналістика «змушена» залишатися беззубою.
Стаття 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує свободу слова. «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цінності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві».
Конституція України гарантує як захист честі та гідності особи, так і свободу слова, яка може бути обмежена з певних причин: в інтересах національної безпеки, територіальної цінності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі. Захист репутації - це тільки невеличка частина з них. Прикро, що на четвертому році війни комітет зі свободи слова та українські журналісти збираються разом, щоб поговорити про дифамацію, «особливо з наближенням виборів». Політики хочуть бути захищеними від наклепу під час виборів, журналісти хочуть говорити про що завгодно, крім як про шляхи виходу з того морального та професійного занепаду, в якому опинилася вітчизняна журналістика. Так і живемо.
