Українське військо: гордість і тривога
Те, що у світовому рейтингу найпотужніших армій Global Firepower, який формувався за півсотнею показників, Україна посіла 21 місце (між Австралією, яка на 20 місці) та Іраном (22 місце) — це дуже й дуже непогано. Адже ще рік тому наше військо об’єктивно мало б перебувати на 99-му, якщо не 101-му місці, бо воно цілеспрямовано й грамотно знищувалося під супровід розмов про «професійну армію». Тепер же Збройні сили України обійшли у рейтингу такі сильні армії з реальним, більшим чи меншим, бойовим досвідом, як іранська, в’єтнамська, таїландська, сирійська тощо та постали практично врівень із мобільним і добре підготовленим військом заможної Австралії. Звичайно, стати «найсильнішою армією Європи», як дехто вважає, ЗСУ ще не змогли, до британців їм далеко, але наздогнати й перегнати Польщу, Канаду та Пакистан цілком реально вже за півроку.
А водночас із почуттям законної гордості виникає й почуття не менш законної тривоги. Бо ж одночасно з цією вісткою надходить і надходить не надто заспокійлива інформація з фронту, де в останні тижні розгорнулися широкомасштабні бої з російськими агресорами і їхніми маріонетками. Бо ж, за цими повідомленнями, беззаперечний героїзм більшості українських фронтовиків поєднується з крадійством і нехлюйством тиловиків (волонтери щойно били на сполох — майже немає польових аптечок!), із повільністю найвищих штабів у прийнятті рішень, з недостатньою підготовкою вояків (як це могли біля аеропорту Донецька два десятки не просто солдатів, а десантників заблукати в тумані і вийти на ворожі позиції?), з деморалізацією частини бойового складу (як-от коли водій головної БМП колони зі страху не виконував наказ рушати вперед, і тоді за важелі сів командир батальйону), зрештою, з банальним пияцтвом на спокійних ділянках фронту (військовиків під час тривалого затишшя потрібно чимось «навантажувати» і чимось розважати, інакше чаркування набуває масштабів справжньої епідемії). Деякі з такого роду проблем мають об’єктивне підґрунтя, але більшість зумовлена суб’єктивними чинниками. Останні пов’язані не тільки з професійною якістю (точніше, неякісністю) певної частини старшого офіцерства і генералітету, з небажанням тих чи тих чинів воювати проти «братнього народу» і «великого Путіна», з надто великим числом так званих паркетних генералів тощо, а й з нечіткою політичною лінією найвищого українського керівництва.
І, нарешті, у День Соборності надійшла звістка про відступ українських вояків з ущент зруйнованого Донецького аеропорту. Після 242 днів його героїчної оборони. «Кіборги» намагаються зачепитися за околиці аеропорту, але факт неспроможності командування забезпечити утримання цього стратегічного об’єкту є фактом. Що ж відбувається на фронті?
Улітку минулого року військовикам (маю на увазі й армійців, і добровольців, і нацгвардійців) було добре зрозуміло, за що вони воюють, в ім’я чого щодня ризикують життя. Метою бойових дій на фронті було звільнення загарбаних проросійськими силами міст, селищ і сіл, знищення живої сили й техніки сепаратистів, досягнення якнайшвидшої військово-політичної перемоги.
На початку осені все теж було зрозуміло: потрібно було після цілої низки поразок і відступів, які трапилися внаслідок грубних помилок командування, зупинити регулярні війська РФ, завдати їм якнайбільших втрат, відбити атаки на Маріуполь та інші стратегічні пункти і закріпитися на нових позиціях.
Ну, а далі настала доба так званого «перемир’я» і «припинення вогню»... Ба більше, неодноразово на фронті оголошувався «режим тиші»...
Найпершим негативним наслідком проголошення «перемир’я» стала істотна зміна мотивації військовиків. Під час війни солдат знає — щоб вижити, треба вбити ворога і йти вперед. Чим швидше настане перемога, тим більше шансів вижити. А шлях до неї — через жорстокі бої і знищення чи взяття в полон живої сили противника. Тож треба ризикувати, треба ставити на кін своє життя — як не парадоксально на перший погляд, але саме це дає більші шанси на швидке повернення додому. Якщо ж офіційно проголошено перемир’я та припинення вогню (а по тобі регулярно стріляють і вбивають тих, хто поряд), то всі думки починають бути спрямованими на те, щоби кудись сховатися, десь замаскуватися, пересидіти тихенько, перечікуючи вогневі нальоти, а то і відступити — політики врешті-решт домовляться, і всі повернуться додому...
Ясна річ, ніякої «тиші» та «припинення вогню» не було. Навіть на добу, якщо брати реальну, а не часом прикрашену з політичних мотивів інформацію. І майже щодня — поранені, і регулярно — загиблі. Загалом за час «тиші» — понад 250 вояків.
