Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Усвідомлення загрози

30 червня, 2018 - 19:09

«Он  был неженка. Он так боялся боли, что  при малейшем  несчастье замирал, ничего не предпринимал, а все надеялся на  лучшее. Когда  при нем  душили его  любимую жену, он стоял возле да уговаривал: потерпи, может быть, все обойдется!»

Євген Шварц. Звичайне диво

Цю статтю варто почати із загадки: коли слабкий сильніший за сильного? Відповідь, здавалося б, напрошується сама собою. І все ж для її пояснення доводиться писати увесь подальший текст.

Для НАТО в наші дні цілком природно серйозно і виважено оцінювати ступінь воєнної загрози з боку РФ. Якщо Росія напала на Україну, то звідки може взятися впевненість, що вона не нападе на інші європейські країни? Нехай навіть такого наміру в Москви й немає (що зовсім не факт — восени 2013 року майже будь-який українець побився б об заклад, що Росія не збирається захоплювати Крим), але ж в політиці важливі не наміри, а можливості. Їх і слід оцінити насамперед.

Оцінка виглядає невтішною. Ось яких висновків дійшов американський генерал Стівен Шапіро: «Якщо ви зможете дістатися туди (до місця передбачуваного російського вторгнення до Європи — І. Ф.) через 45 днів, ви просто запізнилися на битву». А колишній командувач американськими військами в Старому Світі Бен Ходжес ще категоричніший: «Необхідно мати можливість рухатися так само швидко або швидше, ніж РФ, щоб бути ефективною стримувальною силою». Останнє висловлювання, на жаль, є занадто красномовним. Якщо щось «необхідно» — значить, зараз цього немає, і нині війська НАТО не здатні змагатися з росіянами в оперативності.

Варто звернути увагу, що всі ці слова належать американським військовикам. Як відомо, зараз саме Сполучені Штати є головною силою альянсу. Якщо скоро ця держава визнає, що з відбиттям російської агресії у неї виникнуть складності, отже у Європи справи в цьому плані йдуть ще гірше.

Якщо ж трактувати ці визначення в практичному плані, картина вимальовується досить моторошна. Виходить, що якщо Росія захоче найближчим часом захопити якусь європейську країну — перешкодити їй в цьому не вийде. Точніше, для відбиття агресії можуть знайтися якісь дипломатичні або економічні засоби, але військові — ні. Війська НАТО або занадто слабкі, або не здатні пересуватися з достатньою швидкістю.

Йдеться зовсім не лише про нашу країну, тим паче що вона вже і без того стала жертвою нападу і зазнала територіальних втрат. Уявімо, не доведи Господи звичайно, що російські війська повністю зайняли України (на жаль, і такий варіант не слід виключати з розгляду). У цьому випадку перед ними відкриваються і Польща, і Румунія, і Словаччина, і Угорщина. Чи має хтось упевненість, що сили НАТО зможуть зупинити їх хоча б в одній з цих країн? Якщо ж РФ почне вторгнення з території Білорусі (чи можна гарантувати, що такий варіант абсолютно виключено?), тоді вона має у своєму розпорядженні набагато ширші можливості.

Не дивно, що для західного світу настав час бити на сполох — нехай хоча б зараз, на п’ятому році російської експансії. І тривогу справді б’ють — але роблять це американці. Вони вказують на серйозні проблеми в обороні НАТО й закликають вирішити їх.

Європейці, як і раніше, роблять вигляд, нібито все гаразд. Від самого 2014 року вони вмовляють Україну: «Потерпи, можливо, все обійдеться!». Можна припустити, що зараз знову повторюється ситуація кінця 1930-х років, і політика «умиротворення агресора» як і раніше в ходу — незважаючи навіть на те, що агресор не виявляє жодного бажання умиротворятися.

Однак все ж минуле ніколи не відтворюється повною мірою. Політики змушені вчитися на помилках своїх попередників, і майбутній липневий саміт НАТО, судячи з усього, має вирішити багато питань захисту Старого Світу від Росії. Зараз про це можна хіба що здогадуватися, але ясно одне: має бути обговорення серйозних питань.

Тим часом, приспіла ще одна новина: хоча Україна і не перебуває в НАТО, проте її президента Петра Порошенка було запрошено до участі в саміті. Звичайно, українці можуть розцінити це як привід для національного марнославства: найсильніші країни світу кличуть нас за свій стіл. Але розумніше було б побачити тут практичний підхід: з усіх сучасних європейських країн лише Україна має багатий досвід війни з Росією. Не так вже й важливо, визнавати її своєю чи ні — якщо доведеться відбивати російський напад, обійтися без участі України буде складно. Тож у цьому випадку зближення НАТО й України — не чеснота, а всього лише потреба. Однак в такій ситуації, як зараз, обирати особливо немає з чого. І завжди варто тримати в голові, що в разі гіпотетичного конфлікту Росії і НАТО на європейському континенті саме нашій країні буде найважче. Новина не з приємних, проте до таких речей бажано готуватися заздалегідь.

Ймовірно, тепер читач і сам знайшов відповідь на загадку. Слабкий сильніший за сильного тоді, коли сильний не готовий використовувати свою силу. На жаль, Західна Європа як 20 14 року, так і зараз демонструє таку неготовність (хоча сили має далеко не маленькі, й уже, в будь-якому разі такі, що переважають російські) — і тим самим підштовхує РФ до подальшої агресії.

Проте маємо певні посування — питання лише в тому, чи достатні. Ще на початку червня надійшла новина, що на додачу до наявних у Європі 20-тисячних сил швидкого реагування створюються нові війська чисельністю 30 тисяч осіб. І вступити в бій вони будуть готові протягом місяця, що все-таки перевищує окреслений генералом Шапіро 45-денний термін. Не виключено, що на липневому саміті йтиметься і про заходи більш значні, й, можливо, про подальше зближення з Україною. Деякі заяви західних політиків дозволяють це припускати, але ж на те вони й політики, щоб їхні слова можна було тлумачити як завгодно.

І не варто забувати про головне. Нехай Захід готується діяти — але Росія вже діє, і не перший рік.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments