Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

Від ковбаси до геополітики

Нотатки з постколоніального питання
5 грудня, 2019 - 10:42

Типове мислення населення колоніальної країни описане в класичних книгах зоолога Джеральда Даррелла. У молодості він здійснив кілька експедицій у Тропічну Африку для відлову та доставки до Великої Британії звірів і птахів для зоопарків. Місцеві жителі приносили йому пійманих тварин, він платив їм гроші, просив іще піймати цінні живі експонати, за які обіцяв заплатити ще більше, проте вмілі мисливці в більшості своїй ігнорували його заклики: навіщо дбати про завтра, коли нині є гроші, а завтрашній день укритий імлою невідомості, він від нас не залежить? Інакше кажучи, фактами були масова десуб’єктивація населення, невміння та небажання самостійно покладати собі далекосяжні цілі й реалізовувати їх, звичка плисти за подіями, а не творити власне буття. Це — якщо вжити філософську мову для описання цього явища. А якщо говорити «по-простому», то однією з важливих складових впливу колоніального стану на людей було формування у них певної байдужості до власного майбутнього, бо ж яким воно виявиться, залежить від влади, а не від самого тебе; треба жити сьогоднішнім днем, і крапка.

А тепер скажіть: чи не схоже типологічно на описане Дарреллом ставлення до життя те замкнене коло, яке ми бачимо в Україні, коли приблизно половина доходів громадян (не лише багатіїв, а й «посполитого люду» чи не в першу чергу) залишається поза оподаткуванням, що в підсумку різко зменшує обсяги майбутніх пенсій? Громадяни (власне, лише за паспортом, а не за самосвідомістю громадяни) самі не хочуть платити з «кешу» податки, бо їм це сьогодні невигідно, а завтра — це щось примарне, ще невідомо, яка буде влада, які закони вона наприймає, яким стане курс гривні тощо...

Слід визнати: в таких побоюваннях є свій резон. Адже колоніальний статус УРСР в Радянському Союзі наклав потужний відбиток не тільки на більшу частину «посполитих», а й на претендентів на роль еліти, і чи не в першу чергу    — на чиновний люд. Невміння та небажання здійснювати самостійне і відповідальне цілепокладання, будувати проекти власного та суспільного майбутнього, оцінювати ризики та перспективи без озирання на «вищого суддю» у вигляді представників колишньої метрополії, нехіть до припинення копіювання способів життя, трансльованих Москвою... Все це було і наявне нині, хоч і в менших обсягах. Постколоніальна Україна, звісно, відрізняється від постколоніальних Нігерії та Камеруну, де колись ловив звірів Даррелл, але, що цікаво, і там є свій еквівалент «ОРДЛО» — «халіфат», який на крові мирних мешканців намагаються побудувати на півночі цих країн ісламісти...

Я вже писав («День», №194), що нерозуміння та неврахування тривалого колоніального та нинішнього постколоніального стану України тягнули і тягнуть далі за собою великі проблеми. У максимально граничних формах це неврахування вилилося спершу у несподівані для претендентів на роль суспільних еліт — що інтелектуальних (за рідкісними винятками), що для політичних — російську агресію й ініційоване «кремлівськими чекістами» (та підготовлене у відкритому режимі в попередні роки!) постання «Новоросії», а потім — у масштабну істерику останніх двох років з приводу відновлення дружби з Росією та досягнення з нею міцного миру.

При цьому і «посполиті», й «еліта» виявляють просто-таки фатальне нерозуміння єства нерозкаяної імперської метрополії, ба більше: за звичкою, виробленою часами політичного й культурного російського панування, продовжують — після короткої перерви — дивитися на себе очима метрополії й оцінювати себе на підставі її оцінок. Скажуть, що найстрашніше лихо  — це корупція, й одразу голосить дружний хор: «Корупція! Корупція!». Так, це справді зло, проте втрата власної держави чи перетворення її на російський протекторат   — зло незрівнянно більшого масштабу, хоча б тому, що під омофором Кремля зникнуть навіть примарні шанси боротьби з корупцією. Погляньмо лише, як уміло російські спецслужби нейтралізують і добивають ще недавно грізних антикорупціонерів Навального...

Скажуть, що війна — це зло, вона завжди несе горе та смерті. Так, це зло. Проте саме мир за певних обставин стає воістину найстрахітливишим злом. У 1939—1940 роках маленька Фінляндія вчинила запеклий опір радянському монстру (якраз щойно виповнилося вісім десятиліть з початку «Зимової війни»). Натомість Литва, яка мала не меншу чисельно та не гірше озброєну армію, без бою пустила Червону армію на свою територію. Так само зробили і Латвія з Естонією. А якби тієї зими, коли фіни нищили червоні війська, армії країн Балтії вдарили б по радянських гарнізонах і підтримали фінів? Не мав Сталін сил, щоби придушити одночасно всіх! І сумарні жертви тих, хто став в обороні незалежності, цілком імовірно, виявилися б куди меншими. І незалежність країн Балтії не довелося б відновлювати у 1990—1991 роках...

Але прибалтів, видається, підвела звичка до свого тривалого колоніального статусу в межах Російської імперії, від якого вони мали певні матеріальні вигоди. Цю звичку довелося долати, і з величезними жертвами, в наступні десятиліття. А от у фінів, що мали хитку, з перервами, але автономію у складі Російської імперії, така звичка виявилася значно слабшою. Вони мали те, що визначний філософ Мераб Мамардашвілі називав «м’язом самостійності». А чи має його пересічний українець, чи він рухається за плином подій?

Наразі постколоніальні звички доходять до гранично абсурдного. Здається, всі в Україні вже звикли до назв «брежнєвські сардельки», «кремлівська ковбаса», «радянські сосиски». Мовляв, це взірці якості, бо ж колоніальна доба була чимось світлим і правдивим! Насправді це повна дурниця, зокрема, щодо якості продуктів і радянських ГОСТів, але суть не в тому, в іншому: нещодавно у продажу знову з’явилася «останкінська ковбаса». Очевидно, в межах чинного ренесансу колоніальної психопатії. Тим часом в СРСР це була найгидкіша варена ковбаса, зроблена з освітленої крові, дрібно мелених кісток і крохмалю. Це про неї співали — «в магазині на прилавку зеленіє ковбаса». Тепер же вона, схоже, стала символом руху до «світлих старих колоніальних часів». Останкіно forever! Поки що у вигляді гнилої ковбаси, а потім — у вигляді гнилих телесеріалів, де «хохлам» розтлумачать, що до чого?

Як бачимо, колоніальна та постколоніальна тематика охоплює всі обшири українського буття — від геополітики до торгівлі. Отож знову повторю: наразі в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником конфліктності та просто абсурдності людського буття у всіх його вимірах. Тут ескізно окреслені лише певні абриси цієї проблематики, тоді як її дослідження є вимогою часу.

Газета: 
Новини партнерів