«Вірменська партія» переходить в ендшпіль
Демонстрації у Вірменії не вщухають. В лавах демонстрантів з'являються вже і окремі поліцейські, а якоїсь протидії поліції протестувальникам більше непомітно. Водночас лідер протестувальників Нікол Пашинян, висунутий опозицією кандидатом у прем'єр-міністри, пообіцяв на два дні, п'ятницю і суботу, припинити демонстрації в Єревані, зате вперше провести демонстрацію біля російської військової бази в Гюмрі. Очевидно, ця демонстрація покликана переконати російських військових, що їм нічого не загрожує, але що і вони, в свою чергу, не повинні втручатися у внутрішні справи Вірменії. Пашинян вже заявив, що виступає за збереження російської бази в Гюмрі як гарантії безпеки вірмено-турецького і вірмено-азербайджанського кордонів. Він також зустрівся з російським послом у Вірменії та запевнив його, що протести не носять антиросійського характеру. Очевидно, одне із завдань Пашиняна зараз - це переконати Москву в тому, що вона може мати з ним справу як із надійним партнером.
Дводенну перерву в мітингах у Єревані, ймовірно, викликана насамперед готовністю парламенту зібратися 1 травня, щоб обрати нового прем'єр-міністра. Але це також може бути і жест у бік Росії, покликаний продемонструвати, що протестні акції повністю контролюються їхніми керівниками. З іншого боку, Пашинян прямо заявив, що якщо його не затвердять прем'єр-міністром, то «не оберуть нікого». І це не порожні слова. У демонстраціях зараз бере участь до однієї третини населення Вірменії, і ці люди іншого прем'єра, крім Пашиняна, не приймуть. І він анітрохи не блефує, коли говорить: «У день виборів прем'єра ми зберемо весь народ Вірменії на площах. Нехай спробують не виконати волю народу». Переговори з нинішнім виконуючим обов'язки прем'єр-міністра Кареном Карапетяном лідер протестів вести готовий, але тільки у присутності журналістів і тільки про повну капітуляцію партії влади.
Росію, імовірно, кандидатура Карапетяна цілком би влаштувала (Сержа Саргсяна в Москві, схоже, остаточно списали з рахунків, і він уже пішов із поста голови правлячої Республіканської партії), так само як і збереження на посаді президента іншого представника Республіканської партії (вірменського варіанту партії регіонів) Армена Саркісяна. Однак шанси на це невеликі, враховуючи існуючий рівень народного невдоволення. У цій ситуації Москва може піти на ліквідацію Республіканської партії, що стала одіозною, а з її більш-менш життєздатних уламків спробувати створити нову проросійську партію на кшталт українського Опозиційного блоку, але на чолі з відносно нескомпрометованими політиками (Карапетян, очевидно, до них не належить).
Не випадково всі керівники вірменської партії влади зараз зібралися в Москві - як для переговорів з московськими кураторами, так і для того, щоб у разі чого зручніше було б просити політичного притулку і виводити капітали в безпечні місця. Якщо вдасться зблокувати цю нову партію з відносно помірною опозиційною партією - блоком Гагіка Царукяна, основу якого складає заснована ним партія «Процвітаюча Вірменія», це могло б блокувати прихід до влади Пашиняна і його ліберального блоку «Єлк», беззастережно опозиційного щодо партії влади. Царукян, нагадаю, є найбільшим олігархом Вірменії, і йому навряд чи подобаються заклики Пашиняна до усунення олігархів із вірменської політики. Не подобаються ці заклики і Кремлю, який у тісних зв'язках російських і вірменських олігархів бачить гарантію збереження свого впливу у Вірменії. Однак для проведення будь-яких складних політичних комбінацій потрібен час, а його учасники протесту на чолі з Пашиняном не дають ні Москві, ні вірменській партії влади.
Поки що можливості Кремля впливати на ситуацію у Вірменії досить обмежені. Військове втручання практично виключається. Тих військ, які перебувають на 102-й базі в Гюмрі, для цього явно недостатньо, до того ж більшість рядового складу вочевидь не підтримає дії, спрямовані на придушення революції. Перекидання ж нових і надійних частин вимагає згоди Азербайджану і Грузії на їхній транзит, а вона навряд чи буде. Росія займає чільне місце в економіці Вірменії, особливо в енергетичному секторі - але це довгостроковий фактор, який складно використовувати в короткостроковій перспективі. Тому Росії, ймовірно, доведеться хоча б на час змиритися з приходом до влади у Вірменії радикальних революціонерів.
Єдиний шлях для Вірменії скоротити свою залежність від Росії - це досягти якнайшвидшого врегулювання Карабахського конфлікту. Після всього, що відбулося, важко собі уявити, що вірмени Нагірного Карабаху погодяться жити під владою Азербайджану. Тому єдиний реальний шлях врегулювання - це обмін Нагірного Карабаху разом із Лачинським коридором на Зангезур, де, до речі, до 1917 року більшість населення становили азербайджанці, і відповідний обмін населення. Тим самим Азербайджан отримав би сухопутний зв'язок із Нахічеванню. Звичайно, Зангезур бідніший за Нагірний Карабах і набагато менш населений, проте володіє одним із найбільших у світі родовищ молібдену. Залишається переконати в безальтернативності цієї схеми як Баку, так і Єреван.
Поки що в обох столицях усе ще розраховують на недосяжну повну перемогу. Вірменська сторона сподівається беззастережно зберегти за собою Нагірний Карабах без будь-яких територіальних поступок Азербайджану. Азербайджанська сторона, навпаки, сподівається відновити кордон радянського часу і повний контроль над Нагірним Карабахом. Росія ж використовує карабахський конфлікт для збереження свого впливу в двох країнах. У Вірменії засобом впливу на карабахський конфлікт служить база в Гюмрі, а в Азербайджані - поставки російської зброї азербайджанській армії. Врегулювання проблеми Карабаху виб'є ґрунт з-під російського впливу. Зараз говорити про територіальний компроміс неможливо, враховуючи позицію вірменської вулиці. Однак лідери вірменської революції повинні розуміти, що якщо вони хочуть побудувати дійсно демократичну державу, то для цього необхідно позбутися впливу путінської Росії і, відповідно, досягти мирного врегулювання з Азербайджаном. А останнє можливо тільки на основі територіального компромісу у вигляді обміну територій. Тим самим будуть не тільки нормалізовані відносини з Азербайджаном і Туреччиною, а й з'явиться можливість значних західних інвестицій у вірменську економіку.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
