Війна пам’ятей
Путін хоче, щоб сталінські та його історичні міфи визнала решта світу
Серед російських новин останнім часом вочевидь вирізняється настановна лекція Володимира Путіна з історії перед очільниками «союзних» держав, далі — ритуальні лайки на адресу поляків і обіцянки написати статтю про Другу світову війну. Помітно, що навіть зміні «уряду» Росії вождь російського народу приділяє набагато менше уваги, ніж сеансам полонофобії. З чого б це?
Так, Росія не може обходитися без кампаній ненависті — вони давно стали важливим інструментом управління країною, змінюється лише об’єкт докладання зусиль агітпропу й армій патріотів — то Україна, то Грузія, постійно у фоновому режимі — США, Гейропа, виникають антимігрантські, антипедофільські й інші істерики (і так само швидко зникають за помахом руки диригента). Багато що підтримується населенням, ідеться не лише про це — а про що ж?
Відповідь варто пошукати у минулому. Ніде не немає таких глибоких традицій фальсифікації історії, як у Радянській Росії / СРСР/ Російській Федерації, як би не мінялася вивіска. Як не дивно, батьки більшовизму спочатку до історії майже не вдавалися, окрім розгляду всього і вся з погляду класового підходу (див. писання Покровського). Воно і зрозуміло — творці нової держави самі говорили та писали про себе сповна відверто, та і кому і навіщо було брехати? Тому виникали такі казуси, як Бабель з убивствами євреїв кінноармійцями, Замятін з його «Ми» й Ільф і Петров із сатирою на радянську дійсність. Утім, свобода виявилася тимчасовою.
Переписування історії ретельно розпочав новий вождь Сталін. Спочатку він прибрав з історії колег — когось вигнав, як Троцького, когось ліквідовував, як Бухаріна із Зинов’євим, з чиєюсь допомогою організував процеси (Карл Радек). І сповна закономірно для людей, що раніше судили своїх недавніх товаришів есерів, військспеців, шкідників тощо, почали стирати і пам’ять про них. Був Троцький — і немає! Був Бухарін — і немає його! Був Радек — і змило Радека! І так далі, і тому подібне, і ім’я їм — легіон. Як наслідок — перший сеанс магії завершився сумнозвісним «Коротким курсом історії ВКП(б)», за яким разом із Леніним вождем революції оголошувався Коба, якого, пробачте, 1917 року ніхто не знав. Вирізувалися фотографії, цитати, горіли книги (так-так, не тільки Гітлер!), зникали газети і журнали.
Далі було ще краще та веселіше. Читачеві зараз складно уявити ситуацію в СРСР з серпня 1939-го по червень 1941 року — вона була: а) відверто ейфоричною (Жданов — «ми не воюємо, а нам самі все дають»), б) досить пронімецькою. Причому чекісти примудрялися заявляти на допитах Владиславові Андерсу, схопленому в тодішній Східній Польщі, що вони поб’ють німців і завоюють усю Європу. Ніхто нічого не соромився.
Певна річ, пізніше довелося розвертатися на 180 градусів і йти на уклін до нових союзників — західних демократій. Недавні спогади виявилися небажаними. Далі — більше, в світлі натягнутих стосунків із союзниками й окупації половини Європи довелося коректувати минуле знову. З’явилася брошура «Фальсифікатори історії». До речі, вона досить погано продавалася на Заході, але всередині країни стала катехізисом для історика та пропагандиста. Історію творив вождь, «як напишемо — так і було!» Окупація Східної Малопольщі стала «визвольним походом», балтійські держави «ввійшли до СРСР добровільно» і так далі.
Скринька відкривалася просто — наприкінці війни до американців потрапив масив документів про співпрацю нацистів і більшовиків, і був опублікований Держдепартаментом. Як наслідок — для СРСР Черчілль і де Голль із союзників перетворилися на «фашистів» (кого лише совєти/рускіє так не називали — від поляків двадцятих-тридцятих до українців зараз), американці — палії війни (як у 1939-41 рр. Англія та Франція), а СРСР, як казали, опинився у черговому віртуальному «кільці ворогів». І тепер у тій брошурі вождь пояснював світу, як йому слід розуміти недавню історію. «Радянський Союз мирно працював», на нього «раптово» напали й інша ненаукова фантастика. Нісенітниця? Так, Нісенітниця. Але хто і що міг зробити проти «істориків у штатському»? Питання — риторичне.
Відтоді сталося багато чого — змінювалися цифри втрат у війні, з’явився деякий «культ особи» і «ленінські норми», читалися доповіді, повзуча ресталінізація, забуття «героїв революції», і — постійна брехня, брехня і брехня. Про інтернаціональну допомогу народам Угорщини. Чехословаччини й Афганістану, «боротьба за мир», побудова комунізму і так далі. Хто міг — слухав радіоголоси і читав самвидав. У сімдесятих у КДБ існував цілий довідник про те, що не могло згадуватися в періодичних виданнях, ефірах і літературі.
Наприкінці восьмидесятих «русская/советская» історія, що спливла на поверхню стала чи не сенсацією, знову змінилася цифра загиблих у війні, заговорили про Польщу з Фінляндією та Бессарабією, репресії, голод і інше, інше, інше — список тим не вичерпувався. Втім, незабаром СРСР успішно розпався, і всім було не до того — треба було виживати. Далі ж з накопиченням грошових знаків, калорій та інших приємних і корисних речей масам захотілося красивої історії, безперервних перемог, спадкоємності царів, вождів і президентів, і з’явився він — простий пітерський парубок на ім’я Володимир.
Сам Путін досить довго вважав, що «після смерті Махатми Ганді і поговорити ні з ким». Надмірність і величавість споконвіку була властива керівникам держави, тим більше що зовнішній світ до всіляких путінських фокусів (анексія, політичні вбивства, агресії, підтримка тероризму, збиті літаки, вплив на вибори тощо) ставиться в основному лояльно, а коли так — чом би не взяти вище? Адже вороги намагаються зачепити найважливішу скрепу — Велику Перемогу радянського (тобто тепер уже російського) народу. І головне — Путін хоче, щоб сталінські та його історичні міфи визнала решта світу.
Тому вождь спочатку прочитав очільникам сусідніх країн лекцію, потім облаяв польського міністра закордонних справ Юзефа Липського, а зараз пише свою версію «Фальсифікаторів історії», де збирається поставити решту світу на місце. Звідси ж — поїздка на конференцію з Голокосту до Ізраїлю. А російські придворні історики сповна відкрито обговорюють, як і про що вони брехатимуть далі — торкнулися і Катастрофи євреїв в Європі, і лівих, і Польщі, і всього іншого. Іншими словами, нічого нового не відбувається, славетні традиції брехні, брехні і підтасовувань (які фронтовики? яка дружба з Гітлером? що ви?) живуть, і питання лише в тому, як на це реагувати?
Дуже просто. По-перше розуміти, що кампанія вождя та його колег — сеанс брехні. По-друге — наводити статті і телеграми Молотова, Сталіна і інших. Накази по Червоній армії. Газетні статті часів дружби з Німеччиною з абсолютно недвозначними тезами. Поляки це добре розуміють, і польський прем’єр Матеуш Моравецький уже однозначно вказав, що Москва передивляється Голокост. Саме НКВС разом із гестапо торгував можливістю виїзду для євреїв у 38—40 роках. Саме СРСР тривалий час просто не згадував про трагедію євреїв. Саме совєти, звільнивши нацистські концтабори, швидко стали використовувати їх за тим же призначенням, і т Аушвіц також. І... нарешті, саме Сталін домовився з колегами по Політбюро про початок Другої світової війни 19 серпня 1939 року, а 7 вересня детально розповідав Димитрову про сенс нацистсько-радянського пакту.
І не дай вам, Боже, пояснювати що-небудь російським патріотам — вони проковтнуть що завгодно зверху, навіть якщо їхня рідна влада визнає їх усіх ворогами народу і запроторить до ГУЛАГу. Решта світу ж повинна відкинути «русскую/советскую/путинскую» патріотичну брехню, як робив це завжди.
