Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення.
Степан Бандера, український політичний діяч, лідер ОУН

«Возз’єднання Криму» і суд історії

17 березня, 2018 - 22:19

Цікава річ російсько-радянська історична міфологія. Хто тільки, згідно з нею, не «возз’єднувався» з Росією і не «добровільно приєднувався» до «великої братньої держави»! Ніколи Росія нікого не завойовувала, нічого не анексувала, всі тільки й прагнули «добровільно увійти» до її складу. От і зараз: 18 березня РФ урочисто відзначає «День воссоединения Крыма с Россией». Мовляв, чотири роки тому цього дня у повній відповідності до вільного волевиявлення «народу Криму» у Кремлі було урочисто підписано угоду про це, і вкрадений «п’яним Хрущовим» півострів повернувся додому.

Недаремно «батько брехні» доктор Геббельс у щоденнику занотував, що заздрить вмінню московської пропаганди перетворювати чорне на біле та навпаки. А тоді ж Кремль іще не мав у своєму розпорядженні телебачення – на відміну від нацистського міністерства пропаганди, яке з середини 1930-х постійно використовувало і «блакитні екрани» для оперативного впливу на масову аудиторію, і номінально «незалежну» пресу, і «вільні» радіостанції, проте не змогло переграти своїх братів-близнюків із ЦК ВКП(б). Тож наразі не лише майже всі росіяни, а й чимало українців переконані, що 2014 року більшість населення Криму радо підтримала приєднання півострову до РФ.

Насправді, звичайно, все було не так. Попри багаторічну шалену імперську пропаганду та відверто ялову (а за часів Януковича – і зрадницьку) політику офіційного Києва, сформувати стійкі проросійські настрої у Криму Путіну не вдалося. Скажімо, у 2008 році соціологічна служба Центру Разумкова спільно з Інститутом Європи Університету Базеля виявили, що сепаратистські настрої мала третина жителів АРК. Компанія Research & Branding Group у 2012 році зафіксувала: число кримчан, які хотіли би бачити півострів автономією в складі України, становила 40%, а тих, хто бажав бачити його автономією в складі РФ, - 38%. А дані опитування, проведеного у середині лютого 2014-го Київським міжнародним інститутом соціології (тобто вже під час шаленої антиукраїнської істерії у російських і кримських мас-медіа), показали, що входження автономії до складу РФ бажав 41% респондентів. Тобто більшості не було. Тому Путін і його команда, які давно готували анексію Криму (включно з Севастополем), розпочали бліцкриг, нехтуючи будь-якими, хоча б і номінальними, процедурними правилами.

Цей бліцкриг розпочався ще тоді, коли на Банковій у Києві ще сидів Янукович; спершу був захоплений Севастополь, де на той час російські війська в декілька разів перевищували чисельно український гарнізон. А 27 лютого «зелені чоловічки» без знаків розпізнавання (про що розповів згодом у телеефірі один із їхніх командирів, російський терорист Ґіркін) під дулами автоматів зігнали депутатів Верховної Ради Криму до залу засідань. Потім відбулося сфальшоване «голосування»; зі 100 депутатів на засіданні присутні були 64, за референдум про самостійність Криму офіційно голосував 61 депутат, реально ж (за свідченнями декого з присутніх у залі) – лише 40-41. Спершу йшлося про призначення референдуму на 25 травня і про входження АРК до Української держави на конфедеративних правах. Далі змінилися як запитання референдуму, так і його дата: з’явилося 30 березня, потім – 16 березня. В остаточному вигляді винесені на голосування запитання звучали так: «Вы за воссоединение Крыма с Россией на правах субъекта Российской Федерации?» та «Вы за восстановление действия Конституции Республики Крым 1992 года и за статус Крыма как части Украины?». Запитання щодо пролонгації чинної політико-правової ситуації (АРК у складі України на підставі чинної Конституції) навіть «для галочки» не ставилося.

Тим часом синхронно з «голосуванням» у Верховній Раді АРК війська РФ здійснили висадку не тільки у Сімферополі, а й у інших містах Криму. Як засвідчує кримська журналістка Олена Юрченко, росіяни нічим не гребували – у Керчі, скажімо, вони зручно розташувалися у храмі Московського патріархату, що у Комсомольському (!!!) парку, їли там і спали, готуючись захопити місто та Керченську переправу. Номінально ж цей храм належав УПЦ МП, яка любесенько прикрила своїми рясами агресорів і терористів…

Не виносилося на референдум і питання, яке мало би бути винесене згідно з референдумним правом: щодо проголошення незалежності Криму. Натомість 1 березня, Верховна Рада АРК і міськрада (!!!) Севастополя, ухвалили рішення про «незалежність Криму та Севастополя». А Верховна Рада АРК ухвалила рішення щодо референдуму й на території Севастополя, який юридично не був складовою АРК. Але хто звертав увагу на норми права, бодай і номінальні? Далі, за офіційною російською версією, «нова незалежна держава» виявила бажання увійти до РФ. Але 18 березня, коли в Кремлі підписали відповідну «угоду», «нових суб’єктів» виявилося двоє – Севастополь і «Республіка Крим». Відтак настав «День возз’єднання Криму з Росією», за що, мовляв, відало голоси «понад 90% виборців півострова».

Насправді ж, за даними Меджлісу кримськотатарського народу та деяких російських правозахисних організацій, у «референдумі» участь взяло не більше, ніж половина наявних виборців, а «за Росію» висловилося близько третини всього електорату. Ці дані не суперечать наведеним вище висновкам соціологів. І взагалі, на Кримському півострові, де чимало дорослих жителів працює і живе далеко від офіційних місць проживання, надвисока цифра явки на голосування та ще вища підтримка «єдності з Росією» апріорі неможливі. Проте чого не «намалюєш» заради «величі держави, яка встала з колін»…

Хоча, звісно, російські окупанти за допомогою відкритого терору, залякування і масованої пропаганди змогли все ж нейтралізувати більшість проукраїнської частини кримчан. А ця частина, як свідчать ті ж соціологічні опитування, була не менша чи не набагато менша за проросійську. Звичайно, десятки тисяч українців і кримських татар вимушено виїхали «на материк» (загальне їхнє число, за даними різних організацій, коливається від 60 до 100 тисяч). І ще більше росіян і проросійських переселенців з Донбасу в’їхало на півострів. Але все одно є великий сумнів, що переважна більшість кримчан наразі палко любить Росію й Путіна, а це означає, що перед невблаганним судом історії імперська міфологія не зможе нескінченно видавати чорне за біле та що це «возз’єднання» врешті-решт опиниться на смітнику історії – як й інші «возз’єднання» та «добровільні приєднання» народів і територій до Російської імперії.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments