Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини.
Ярослав Стецько, український політичний діяч, один із керівників ОУН

Вибух чи випуск пари?

Близький Схід після Сулеймані
8 січня, 2020 - 19:19

Після вбивства найвпливовішого іранського генерала Касама Сулеймані на Близькому Сході не лише змінилися правила гри, але й уся обстановка заплуталася остаточно. Тепер уже не можна зрозуміти, які дії сторін є припустимими, а які ні. Першим та очікуваним наслідком вдалої ліквідації головнокомандувача іранськими силами гібридної війни стала певна дезорганізація іранських військ і проіранських озброєних формувань у Сирії й Іраку, діями яких останнім часом безпосередньо керував Сулеймані. Результатом цього стало призупинення наступу сил Асада і його іранських союзників у Північній Сирії. Другим наслідком, і теж передбачуваним, стала відмова Ірану від дотримання всіх умов ядерної оборудки, хоча і без формального виходу з неї. Третім наслідком стала обіцянка керівництва Ірану жорстоко помститися Америці за загибель національного героя й ісламського мученика.

Дональд Трамп у відповідь оголосив, що в разі завдавання Іраном збитку американським громадянам і союзникам США ударять по 52 найважливіших іранських об’єктах (по числу заручників, захоплених в американському посольстві в Тегерані в ході Ісламської революції 1979 року), причому відповідь може бути непропорційною. Іранське керівництво просто розділило це число на 4 і відповіло 13 способами помсти Америці. А після відмови Ірану дотримуватися всіх умов ядерної операції американський президент пообіцяв, що Іран ніколи не володітиме ядерною зброєю. Ця обіцянка передбачає можливість завдавання ударів по об’єктах іранської ядерної, а заразом і ракетної програми.

Тепер усе залежить від дій Тегерана. Якщо найближчими днями він здійснить такі акції, які спричинять загибель американських військових та цивільних осіб або, наприклад, новий штурм американського посольства в Багдаді у спробі захопити заручників, Трамп вимушений буде відповісти вкрай жорстко, інакше його шанси на переобрання різко впадуть. Найбільш ефективними, але, з іншого боку, і найважче здійснюваними стали б удари по об’єктах іранської ядерної і ракетної програми. Якби Іран на шляху до власної ядерної зброї був відкинутий назад на 20—30 років, це зняло б чимало проблем, зокрема дозволило б зняти з Тегерана чимало санкцій. До того ж, настільки сильний удар по режиму аятол міг би привести до його падіння. Не випадково ж верховний аятола після загибелі Сулеймані занепокоївся про збереження власного життя, явно не збираючись стати ще одним священним мучеником. Удар же по якихось іранських військових штабах або урядових будівлях може дати лише зовнішній ефект, без досягнення якихось стратегічних цілей.

Водночас існують певні сумніви щодо здатності Ірану завдати ефективних ударів по своїх противниках. Якщо вже похорон Сулеймані обернувся новою Ходинкою з більш ніж півсотнею жертв, то що тут говорити про здатність іранської військової і державної машини протистояти новітнім американським технологіям. Якщо ісламська держава навіть прощання з героєм-мучеником організувати не може так, щоб на ньому нові мученики не гинули. А тут ще шеф Пентагону Марк Еспер попередив, що тепер Америка ставитиметься до Ірану як до сторони воєнного конфлікту. Це може означати, серед іншого, що віднині не лише серед іранських керівників не залишилося недоторканних і всі вони легко можуть перетворитися на законні військові цілі, але й що тепер по Ірану може бути завдано удару будь-якої потужності і з застосуванням будь-якої зброї, за винятком ядерної і забороненої міжнародними конвенціями.

Якщо Іран піде шляхом ескалації, Америка завдаватиме ударів по будь-яких військових об’єктах Ірану, але напевно відмовиться від військової окупації, аби мінімізувати власні жертви. Якщо ж Тегеран здійснюватиме лише косметичні акції відплати, це не спричинить потужних ударів американців та їхніх союзників у відповідь, зате різко втратить авторитет у своїх радикальних клієнтів у сусідніх країнах. Баз та авіаносців у США для ударів у відповідь вистачить. Усе ж імовірнішим мені наразі видається варіант, коли по-серйозному Іран мститися не буде, побоюючись американської відповіді, і обмежиться лише випуском накопиченої пари народного гніву у зв’язку з убивством Сулеймані в пропагандистський свисток. У разі ж повномасштабної конфронтації між Іраном і США Росія навряд чи ризикне виступити в ролі іранського союзника, хоча і намагатиметься допомогти аятолам в ООН.

У ці напружені дні Володимир Путін на шляху до Туреччини, де він повинен разом з Ердоганом відкрити спрямований проти України газопровід «Турецький потік», зробив несподівану зупинку в Сирії. Очевидно, Володимир Володимирович прилетів до Дамаска, аби заспокоїти Хафеза Асада й іранських проксі, що після загибелі Сулеймані нічого не зміниться і російський військовий контингент залишиться в Сирії і продовжуватиме взаємодіяти з військами Асада й Ірану.

Не обійшлося без курйозів. Прессекретар російського президента Дмитро Пєсков радісно повідомив, що російські винищувачі Су надійно забезпечували безпечний підліт до Сирії президентського літака. Цікаво, а кого цього разу так боявся Володимир Володимирович, людина вражаючої відваги і мужності? Адже в сирійських повстанців ні літаків, ні серйозних засобів ППО як не було, так і немає. Та навіть якщо б і були у них ракети ППО, винищувачами їх не знищиш. Бойові літаки, зокрема новітні, звичайно ж, у Туреччині. Але невже Путін серйозно побоюється, що друг Ердоган насправді не друг, а замаскований ворог, який може віддати своїм винищувачам наказ знищити російський борт №1, щоб потім списати це на випадковий пуск ракети «повітря — повітря»? Чи боїться, що його зіб’ють ще підступніші американці? Тут ще згадалося, що коли Путін прилітав до Сирії попереднього разу в грудні 2017-го, він говорив про перемогу у війні і про швидке виведення російських військ. І ось минуло два роки, але тепер Володимир Володимирович говорить лише про перемогу, а не про виведення військ. Скільки ж років ще росіянам у Сирії належить перемагати?

Поки писався текст, якраз перша іранська відповідь у вигляді обстрілу американських баз в Іраку вже прилетіла. Подивимось, чим відповість Трамп. Саме від його відповіді залежатиме рівень ескалації конфлікту.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ