Треба зрозуміти, що кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів — не єсть тільки звичайною відміною в передсвідченнях, а єсть справжньою цілковитою зрадою.
Борис Грінченко, український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч

«Вимушені» крадії

20 листопада, 2018 - 18:48

Камінг-аут «адвокатів влади», які в один голос почали заявляти про те, що корупція в Україні допомагає протистояти російській інформаційній агресії та олігархічному медіа-лобі, ще довго буде відгукуватися крилатими виразами та «фотожабами». Все почалося з того, що відомий блогер Карл Волох написав на своїй сторінці: «Владі доводиться красти набагато менше, ніж до 2014 року, щоб ці гроші, принаймні частково, інформаційно та організаційно протиставляти атаці об’єднаних путінсько-олігархічних інформаційних військ». І одразу ж Мережа вибухнула. Стрічки зарясніли гнівними постами та демотиваторами. Бо й справді. Звідколи це переписування невідомо звідки набутого майна високопосадовців на улюблених бульдогів колишньої тещі стало патріотичним ділом? «Тому тепер той, хто не вкрав, той мокшанин?», - почали запитувати один одного спантеличені українці. Виходить, що так.

Але цікавим є не тільки це. Скандал зродився у нетрях українського Facebook, де, судячи з акаунтів, кожен другий працює на якусь олігархічну шарашку. Враховуючи контекст, обурення мешканців інтернет-села, де кожен знає про кожного майже все, виглядає не менш двозначно, ніж ода патріотичним топ-корупціонерам. Основна претензія до влади полягає в тому, що договорняки та взаємовигідні «спєвки» ідеологічних ворогів так і залишилися основним інструментом керування країною. Союзи проросійських тітушководів та обранців від патріотичних партій, яких вдосталь у місцевих радах, виглядають як наруга. А дивні стосунки кума ворожого президента з українським лідером, якого той кум закликає переобрати задля «примирення», - що це таке? Навіщо? Українські політики завжди спали під однією ковдрою. Але зараз те, що відбувається, набуває ознак звичайного політичного збочення. Репутаційні втрати від альянсів із Росією та посіпаками Януковича неможливо мінімізувати промовками про гібридну боротьбу проти підступного ворога.

Роздмуханий російськими пропагандистами міф про Україну - failed state підтримується не тільки олігархічними ЗМІ. Підвищенню рівня ненависті сприяють насамперед постійні скандали про несподівано збагатілих розвідників та винахідників українських «Роттердамів». Зростаючі під час війни статки українських можновладців - це ж не казочка про «хлопчика в трусиках». Вони реальні. Як реальні справи проти корупціонерів часів Януковича, які планомірно розвалюються у судах. Щоб вийти із замкнутого кола, потрібно побачити зв’язок між корупцією та загальною брехнею, якою українці заколисують одне одного. Суспільство саме обирає на владу політичних хвойд. Але з не меншим ентузіазмом воно підтримує громадських псевдонезайманок. Депутатські квартири, на які безвідсоткові позики видають утримувачі збиткових вітчизняних ЗМІ, а також будиночки в київському передмісті, які через рік після початку антикорупційної діяльності вже обживають громадські активісти, - все це ознака спільного небажання відмовлятися від аморальної системи.

Уявіть собі протест бджіл проти бджолярів. Бджоли, звісно, можуть хизуватися, що самі заробляють собі свій мед. Але вони чомусь наполегливо розказують, що вони є ошуканими найманими бджолярами партнерами. Хоча чудово знають, що для власників і вони, і бджолярі є лише засобом виробництва. Таким собі цінним активом, який без пасіки, спеціально висадженого гречаного поля та шматочка солодкої підгодівлі взимку не здатен виготовляти цінний продукт. Ці високоінтелектуальні бджоли гудять по фейсбучках, клянуть медоолігархів, але в глибині душі кожен із них добре усвідомлює, що в разі чого він швидко може бути перетворений на пасив. Гнів щодо крадіїв із сусідньої пасіки - це все, на що вони здатні. Навіть у своєму обуренні вони сумлінно служать системі, в якій купка спритних володіє суспільним благом.

Крадіжки - це вибір. Особливо якщо ви при владі й у вас є можливість ухвалювати закони, знімати людей із посад та віддавати накази підлеглим. Але вибіркова боротьба з корупцією - це теж крадіжка. Адже суспільно важлива інформація про системність ганебного явища приховується та перетворюється на полювання на заздалегідь призначених відьом. Для владців, які мають від суспільства мандат на зміни, вкрасти, щоб боротися з путінсько-олігархічною навалою виявилося простіше, ніж дати системі бій. Але і для другої частини цієї нанайської вистави перетравлювати вкрадене, конвертувати народні сподівання у беззмістовні флешмоби є більш привабливим, ніж сприяти формуванню запиту на зміну всієї кланово-корупційної системи.

Для зміни ситуації потрібні політичні рухи, які дадуть своє бачення щодо основних проблем українського сьогодення. Війна, політика щодо окупованих територій, позиція щодо держави-агресора, культурний, дипломатичний, економічний фронти. Для того, щоб корупція перестала бути загальнонаціональним лихом, потрібно, щоб більшість громадян України припинила систематично докладатися до її збільшення. Потрібен суспільний запит на створення такої державної системи, в якій громадяни були би в змозі заробляти чесним шляхом та пишатися своїми легальними статками. Але насамперед потрібен запит на державу. Чомусь про це майже не говориться. І критики, і об’єкти їхнього обурення старанно уникають розмов про те, якою має бути їхня ідеальна Україна. Вони подібні один до одного вже тим, що не запрошують суспільство до щирої бесіди про майбутнє.

Не можна продовжувати не помічати, що бездіяльність влади та істерика тих, хто мав би пропонувати рішення, загрожує всім. Відсутність у країні ідеологічних політичних партій якоїсь миті завадить спрямуванню агресії мас у політичне русло. Що робитимуть усі ці «переможці», коли народна ненависть накриє вже їх? Чи усвідомлюють, що середній прошарок і правляча еліта в уяві народу вже давно поєднані в негативний образ «вони там, яким байдуже, як живе простий українець»? Поки є час, «тверезомислячім» варто згадати, що вулики, пасіка, бджоли та пасічники - всі рівні перед розлюченим ведмедем.

Насправді, поневіряння владців, які «змушені» красти, таке ж огидне, як і обурення споживачів корупційної ренти. Задля країни, задля родини. Яка різниця? Поки інтернет-тусовочка із задоволенням поринає у створені нею ж землетруси, переважна більшість українців мріє про власного Робін Гуда. Країна шукає «чесного політика», «нове обличчя». Того, хто прийде до влади виключно для того, щоб все поділити і всіх покарати «по справедливості». Інтернет рясніє кадрами тисняви за передвиборчими пакетами з гречкою. Думаєте, ці люди не здогадуються, звідки розкоші? Ще й як здогадуються! Ба більше, щиро підтримують «хорошу людину, яка хоч і краде, але про людей не забуває». Для «тверезомислячої людини» мало б бути неприпустимим демонструвати лояльність до злочинців та злочинів. Але не меншим ідіотизмом було б волати про те, що у всьому винна виключно злодійкувата влада, якщо замазані всі. Замість того, щоб почати викорінювати збочену систему координат, одні «чесні крадії» вирішили очолити процес корупції. А інші - не менш чесні - таврують ганьбою тільки тих, через кого їх не замінять на більш договороздатних бджіл. Намагатися гратися з ненавистю дезорієнтованого суспільства до влади - це самогубство. Але давати привід для ненависті в таких умовах - це дурість більша, ніж злочин. Не можна красти у країни шанс. Навіть з «чесних» міркувань.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments