Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Як славно ми помремо

23 серпня, 2018 - 07:30

Між акцією Сенцова та реакцією на неї в Росії є, можливо, принципова (хоча не завжди чітко артикульована) різниця. Російська реакція має, переважно, гуманістичний характер, автори численних листів і протестів вказують, насамперед, на загрозу життю Сенцова, вимагаючи або прохаючи звільнити його, бо інакше він може померти.

Однак Сенцов саме свою потенційну й виплекану смерть обрав як інструмент. Він вирішив поставити російську владу перед вибором — або вони погоджуються з його ультиматумом і звільняють усіх українських політв’язнів, або виправдовуватимуться перед усім світом за його загибель. А оскільки ймовірність задоволення його вимог російським режимом близька до нуля, його вибір смерті від виснаження на очах світової спільноти цілком свідомий.

Зрозуміло, чому російська інтелігенція обрала як аргумент на захист Сенцова гуманітарну складову. Це — здавалося б, безпрограшна позиція. Вимагаючи врятувати життя людини, численні захисники Сенцова явно або факультативно підкреслюють жорстокість (цілком рутинну і традиційну) російської влади, яка зовсім не цінує не своє життя.

Політичну координату позиції Сенцова вони або лише (і невиразно) мають на увазі, або вона виноситься за дужки. Гуманістичний характер його захисту робить самий захист (на кшталт Маршу матерів на підтримку дівчат, заарештованих у справі «Нового величия») неполітичною і некримінальною.

Жалість і співчуття — не є небезпечними, за жалість до загиблого (навіть ворога) і російській владі карати складно. Тож позиція захисників Сенцова виглядає розумною.

Однак є дельта між акцентом на жалість і цінність людського життя і тим, що, власне кажучи, хотів би підкреслити своєю акцією Сенцов. Швидше за все, російські доброзичливці, що підкреслюють співчуття і жалість до нього, є якщо і його союзниками, то тимчасовими й дуже ситуативними.

Приймаючи, можливо, мимоволі ліберальну, гуманітарну складову своїх російських прихильників, Сенцов не збирається обмінювати цю жалість на принципове співчуття до неї. Захисники хотіли б зберегти його життя, зокрема для того, щоб позбавити російське суспільство від занурення у ще більшу жорстокість, а вона неминуча, Сенцов, навпаки, хотів би внести в нього смерть, зробивши відповідальними за неї не лише російську владу, а й російське суспільство, зокрема й своїх численних захисників.

Логіка його мотивації є приблизно зрозумілою: ви закриваєте очі на масові смерті, принесені вашим режимом до моєї країни, зокрема з мовчазної або цілком собі патріотичної згоди з боку суспільства. Я ж хочу, щоб ви мучилися, усвідомлюючи відповідальність і за мою смерть теж, якщо я не можу змусити вас співчувати смертям, які сіє російська зброя.

Тобто Сенцов, роблячи не лише своє життя, а й свою смерть інструментом, говорить про те, що приносить немовби не мир, а меч. А в євангельському сенсі — як поділ на співучасників злочину і тих, хто хотів би дистанціюватися від злочину (але так, щоб не втратити свою позиції всередині системи. І не опинитися на її узбіччі). І на тих, хто розуміє, що злочин веде за руку покарання, і це покарання, як радіація, не вибирає ступінь провини, вона поширюється на всіх.

Бо свою смерть Сенцов хотів би повісити на все російське суспільство, не оберігаючи від неї нікого. Зробити винними усіх, як все і є. І тут з’являється, здавалося б, факультативне протиріччя між цілепокладанням Сенцова та його російських захисників з їхніми закликами до жалості й необхідності зберегти його життя.

Захисники хочуть, щоб він жив, тому що його смерть буде важким випробуванням не лише для влади, але й для суспільства, а Сенцов хоче померти, щоб повісити відповідальність за свою смерть на владу і суспільство приблизно в рівних частках.

Вмираючи, Сенцов, повертає до російського суспільства меч, тобто війну, кров і смерть, і зовсім не хоче миру, інакше, ніж на своїх умовах. Росія повинна визнати свою поразку і зануритися у смерть, хоча б його, Сенцова. Тобто Сенцов зовсім не миролюбний, а жорстокий і послідовний. Він обрав повільну смерть, щоб розтягнути покарання і страждання не лише для себе, але і для Росії.

В його інтересах продовжувати агонію, збільшуючи тиск і значимість його акції, а ця значимість неминуче зростає з часом. І померти швидко не входить у його плани. Він хотів би, щоб якомога більша кількість російських громадян мучилися від покарання, яке він обрав для них. І абсолютно не зацікавлений в тому, щоб його врятували, якщо при цьому не буде дотримано висунутих ним вимог. Тобто цілком зрозумілі людські сумніви, генетичне почуття самозбереження, безумовно, присутні. Як інтелігентна м’якість манер. Але і його, і Надії Савченко випадок яскраво підкреслюють різницю між психологією суспільства-агресора і тих, на кого агресія спрямована. Рівні пасіонарності (якщо цей термін, як синонім самопожертви, тут доречний) непорівнянні. Не лише життя — прийом, але й смерть — прийом. Звичайно, це — історично обумовлене почуття правоти, а й воно фіксує різницю, зрозумілу без слів.

Тому, до речі, Сенцов майже нічого не говорить. Чи не декларує. Він поет не декларацій, а смерті. Він — миролюбний у виборі смерті, як аргументу. Він повертає свою смерть тим, хто зі смертю прийшов. Він дегуманізує російське суспільство, змушуючи його зіткнутися ніс до носа з наслідками його дій (або бездіяльності, або недостатньої і занадто комфортної для себе протидії). І вивертає навиворіт максиму: від смерті не зарікайся. Своєю смертю він завдасть значно більшої шкоди російській імперськості, ніж будь-яким життям. Смертю смерть.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments