Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Якій ти популіст, різновид тесту

1 квітня, 2019 - 15:00

Коли в 2014 ми почали говорити про народження «нового світу», слід було зрозуміти, що «новий дивний світ» з’явився не в сфері безпеки, а в царині соціальних комунікацій. І найяскравіше він проявився в галузі політики. Ім’я цьому новому (насправді, дуже старому) явищу – популізм.

Нова хвиля популізму накрила світ майже одразу по закінченню Холодної війни, коли на політичній арені почали з’являтися люди з двома основними гаслами: «Справжній народ перебуває в стані перманентного конфлікту з чужими (якими є, як правило, відсторонені від реального життя еліти)» та «Ніщо не має обмежувати свободу людини та заважати волевиявленню громадян».

Ці дві тези є чітким маркером популіста, на них завжди і всюди базується вся демагогія популіста, хоча в різних суспільствах і в різний час набори конкретних вимог та гасел можуть дещо різнитися.

З початку 1990-х як правило популісти експлуатували три основні типи демагогії стосовно «перманентного конфлікту» «справжнього народу» та «елітарних владних груп».

Традиційно найбільш розповсюдженим був «контр-елітарний» популізм, якій показує «справжніх людей» беззахисними і безправними жертвами держави, якою самовладно керують замкнені політичні еліти, відокремлені від суспільства («люди бідкаються, а влада розводить руками»). І хоча ця форма популізму поступово занепадає, в останні роки ми спостерігаємо стрімке зростання окремого типу «контр-елітарного» популізму, основаного на експлуатації штучного конфлікту «справжнього народу» з політичними елітами, які є «представниками попереднього злочинного режиму». В такому випадку ключовими темами конфліктної риторики є «очищення державних інститутів від корупції», «нові лідери» та «швидке просування реформ».

Традиційно потужним завжди був «соціально-економічний популізм», якій представляє «справжніх людей» працелюбними робітниками, що страждають від злочинів корпорацій, крупного капіталу, олігархії, які підтримують несправедливість державного апарату та владної системи («зубожілий нарід під владою зловісних бариг»).

Останнім часом найбільш розповсюдженим стає «культурний популізм», прихильники якого стверджують, що «справжні люди» - це представники корінних народів держави, а «чужими», що формують «ворожі космополітичні еліти» є мігранти, злочинці, етнічні та релігійні меншини тощо. І єдиним способом «відновити справедливість» є «наведення порядку» на основі повернення «традиційних цінностей», «релігійності» та «правопорядку» («пам’ятай чужинець, тут господар українець»).

Політичний популізм зазвичай використовує обмежений набір стратегій у своєму прагненні експлуатації риторики конфлікту між «справжнім народом» і «чужинцями». Зазвичай, вони зводяться до: риторики ототожнення себе зі «справжнім народом»; постійного пошуку, делегітимації і дискредитації «чужинців»; та постійної риторики про «кризу», яка вимагає «термінових негайних рішень», бо «загрожує нашому існуванню».

Така демагогія завжди призводить до конфлікту та запиту на «сильного лідера», якій здатен забезпечити «волевиявлення справжнього народу» попри «підступи чужинців», та «врятувати країну від кризи». Це також призводить до знищення ЗМІ, бо «сильний лідер» має спілкуватися з людьми «напряму», без посередництва – не тільки соціальних і політичних інституцій, але, зазвичай і без політичних платформ, програм, а іноді і без політичних партій, особливо – без опозиційних.

В період з 1990 до 2019 кількість популістів, які отримали владу збільшилося в різних країнах світу в 5 разів – з 4 до 20. Сьогодні ми знаємо про 46 популістських лідерів чи політичних партій, які отримували різноманітні керівні виборні посади в 33 країнах світу протягом останніх 28 років. І якщо 30 років тому популізм був розповсюджений переважно в країнах, що розвиваються, то сьогодні він набув розповсюдження в країнах розвинених, з системною, інституалізованою демократією. Якщо наприкінці ХХ століття популізм був ознакою політичного життя переважно Латинської Америки та Східної Європи, то сьогодні навіть в Північній Америці та Західній Європі кількість виборців, які віддають свої голоси за популістів збільшилася з 4-6% до 30-35%.

Найстрімкішим було зростання кількості популістів в період 2002-2010. і це зростання було забезпечено саме поширенням «культурного популізму» та «боротьби з корупцією», як окремого типу «контр-елітарного» популізму. На жаль, ці типи популізму набули розповсюдження саме в розвинених країнах. Лише в Європі зараз нараховується 102 популістські партії, більшість з яких є нативістськими.

Популізм, в усіх своїх проявах, є характерним для країн Центральної і Східної Європи, соціальні трансформації в яких відбувалися якщо не під контролем, то за активної участі комуністичних еліт. Хоча до рівня підтримки популістів, характерних для країн Латинської Америки (50-70%) нам, звісно, ще дуже далеко. Але тенденції зростання популізму є небезпечними для економіки, демократії та безпеки, як ми можемо бачити на численних прикладах по всьому світу.

Очевидно, що популізм не розвивається в здорових політичних системах, і не набуває підтримки в здорових системах соціальних, перебуваючи в глибокому маргінесі. Власне, саме на пошук політичного рішення наявних проблем і викликів, рішення, яке заслуговувало б на суспільну довіру, і спрямовані поточні соціальні трансформації.

Але поки що популізм переможно крокує планетою.

Саме цей тренд і зумовив багато важливих змін глобального простору, в тому числі і переформатування простору безпеки.

Отже, насправді, ми не вигадали нічого нового – ми слідуємо загальним світовим тенденціям, хоч і вкрай невтішним. Проблема в тому, що ми перебуваємо на краї цивілізації, і ціна хибних рішень для нас може виявитися завеликою, а соціальні експерименти можуть нам за дорого коштувати.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments