Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

За відсутності Генерала

Або Брюмер ще не скоро
28 серпня, 2018 - 10:24

Перше бажання, що виникає, коли читаєш статтю Сергія Грабовського та Ігоря Лосєва «В очікуванні Генерала?» — це негайно підписатися під кожним словом. Справді, про порочність і неефективність української політичної системи за останні роки не писав лише ледачий. Проте головний недолік цієї системи — стійкість. Вибори хоч і проходять щоразу з бурхливим вируванням пристрастей, нічого толком не змінюють. Навіть обидві української революції — і Помаранчева, і Гідності — не змогли зашкодити цій системі.

У ПОШУКАХ АЛЬТЕРНАТИВИ

Те, що очі самі собою починають роззиратися на всі сторони у пошуках сили, здатної з усім цим покінчити, — абсолютно природно. Автор цих рядків ще навесні вказував на цю спокусу на прикладі «казусу Савченко» (https://day. kyiv.ua/ru/blog/obshchestvo/savchenko-kak-simptom). І настільки ж природно, що на думку першою спадає армія — і пригадується ім’я Наполеона Бонапарта.

Не обов’язково йдеться про «брюмер» у вузькому сенсі, тобто про військовий переворот. У статті «В очікуванні Генерала?» це особливо проговорюється: «І такі лідери, переконаний, саме там і є. Ми не маємо на увазі нікого конкретно... йдеться про певний соціальний феномен як такий, це тепер головне. От тільки чи поступляться їм добровільно нинішні можновладці, вожді «п’ятої колони» та «реєстрові опозиціонери» плюс «залаштункові олігархи?» Насправді, якщо поступляться, то ніяке насильство не знадобиться, в усякому разі попервах. Відомо, що генерал Бонапарт зважився на переворот з причини майже анекдотичної: його, тридцятирічного, відмовилися включити до складу Директорії, оскільки він іще не досяг належного віку. Інакше передання влади, звісно, все одно б сталася, але мирним шляхом.

Отже, у цьому випадку належить розглянути два питання: чи можуть військові взяти в свої руки долю України і чи піде це їй на користь?

УСЕ ДІЙСНЕ РОЗУМНО

Можна прийняти за аксіому, що армія, особливо та її частина, яку становлять добровольці, — найбільш революційний і здатний до дій інститут в українському суспільстві. Чи може це середовище породити авторитетного й рішучого лідера з чіткою програмою перетворень? Грабовський і Лосєв називають таку фігуру «Генералом», і я, щоб не множити сутності, використовуватиму цей самий термін.

Якби Генерал з’явився у наші дні, йому б не знадобився військовий переворот, щоб прийти до влади. Досить було б виставити свою кандидатуру на президентських виборах — і, з опорою на авторитет армії (а їй, за даними опитувань, довіряють 57 відсотків українців) він би переміг якщо не в першому турі, то в другому. Що там казати, якщо виборці за відсутності хоч біль-менш гідних політиків готові хапатися за кого завгодно, навіть за розкручених артистів — аби не за людей з кучмівської системи.

Проте жодної подібної фігури зараз не спостерігається, всі можливі претенденти на перше місце в державі — цивільні. Чому ж Генерала немає за настільки сприятливих умов для нього?

Ризикну припустити, що українська армія розглядає свою роль у суспільстві й державі як хоч і значну, але суто службову, і не вважає себе політичною силою. Незалежно від того, як військові ставляться до персони нинішнього президента, вони зберігають лояльність до нього.

Ймовірно, грає свою роль ще й те, що військовий конфлікт на Донбасі давно вже набув в’ялого характеру. Це дозволяє звести втрати до мінімуму, але додатково унеможливлює гучні перемоги, на яких потенційний Генерал міг би зробити собі ім’я.

Утім, згаданий чинник лише зменшує ймовірність появи Генерала, але не виключає її повністю. Істотно те, чи усвідомлює армія себе суб’єктом політики. Французька революційна армія і справді усвідомлювала себе таким, а сучасна українська — ні, в усякому разі, поки.

Тому питання про те, чи може в найближчому майбутньому Генерал очолити Україну, поки що не варто вважати особливо актуальним. Ймовірність цього не нульова, але дуже низька. Точніше, дуже низька вона сьогодні, а завтра — видно буде.

НЕ ТУРЕЧЧИНА...

Займемося ж розглядом другого питання, значно цікавішого: чи може Генерал принести користь Україні?

Мої шановані опоненти називають багато імен, але виділити серед них варто два найбільш типових: Мустафи Кемаля, який увійшов в історію як Ататюрк, і Наполеона Бонапарта. Придивимося уважніше до цих історичних фігур.

Кемаль і справді вражає, але його важко хоч якось прив’язати до реалій України другого десятиліття XXI століття. У Туреччині його часу армія дійсно була «сіллю землі» — найбільш передовою, освіченою й вестернізованою частиною суспільства. Владу вона взяла, щоб цивілізувати відсталу країну, хоче вона того чи ні.

Чи є тут паралель з нашою ситуацією? Україну, звісно, можна зараз лише умовно назвати європейською країною щодо розвитку, але це все-таки не Османська імперія столітньої давності. Немає потреби стусанами її заганяти в цивілізацію.

Та й хто б міг це зробити? Наша армія складається з тих же українців, тільки озброєних та організованих. З погляду культури вони стоять аніскільки не вище за своїх співгромадян, і тому не здатні привести їх до якісно нового стану, навіть перебуваючи при владі.

Крім того, в наші дні слід бути дуже великим оптимістом, щоб називати ім’я Ататюрка як позитивний приклад. Судячи з усього, в історичному плані він зазнав поразки. У нинішній Туреччині армія, як відомо, усунена від влади, а сама країна повільно, але невпинно сповзає в старе великодержавно-релігійне мракобісся.

У сьогоднішній Україні Мустафа Кемаль і неможливий, і не потрібний. Швидше, він був би доречним у Росії — якби російська армія виявилася здатною висунути когось, подібного до нього. На жаль, це припущення належить до сфери ненаукової фантастики.

...АЛЕ Й НЕ ФРАНЦІЯ

Наполеон Бонапарт, діяч, від початку до кінця сформований Великою Французькою революцією, для нас значно ближчий і актуальніший. Дійсно, якщо англійська революція породила Кромвеля, а французька Наполеона, то чом би й українській революції не породити когось на кшталт їх?

Проте тонкість у тому, що і Наполеон, і Кромвель, очолюючи державу, не проводили жодних революційних перетворень. Усі вони сталися ще до їхнього приходу до влади. Самі ж диктатори лише зафіксували їхні підсумки, зокрема у вигляді знаменитого Кодексу Наполеона.

У обох випадках цей крок був абсолютно логічним. Революція є переходом суспільства з одного стабільного стану в інший через нестабільність. Коли її завдання абсолютно вирішені, в країні має знайтися така сила, яка скаже: «Баста! Ми вже достатньо змінилися — більше змін не буде». Це і є Брюмер і одночасно початок нового етапу в історії країни.

Що ж можна зафіксувати в Україні наших днів? Де результати революції?

НЕДОРЕВОЛЮЦІЯ

З усіх завдань, поставлених Революцією Гідності, зараз до певної міри вирішене лише одне — національно-визвольне, та й те ще далеко не повністю.

Якщо проводити паралель між революційною Францією і Україною, то ми ще навіть Бастилію до пуття не взяли. Державний устрій продовжує в своїй основі залишатися тим самим, дореволюційним. І влада, і власність усе ще в руках старих графів і віконтів. Не хотілося б переходити на особисте, але все-таки на чолі нової влади, нібито революційної, стоїть старорежимний маркіз.

Українцям належить зробити ще дуже багато всього, перш ніж у суспільстві знайдеться місце для генерала Бонапарта. Хоч би якою важливою частиною будинку був дах, будівництво все-таки закінчують ним, а не починають. Можливо, нашу революцію вдасться завершити, виконавши її завдання, і без передання влади військовим. Але сама по собі це передання не посуне суспільство вперед ні на крок. Тут треба самим засукати рукави.

ЗА ВСЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ

Насправді, рішучий авторитарний лідер, який позбавлений всіляких процедур і спирається на армію (не лукавитимемо: взагалі, подібного лідера заведено називати військовим диктатором) у низці випадків може бути ефективнішим, ніж демократичний уряд, тим паче корумпований. Але...

На Майдан люди виходили, пам’ятається, не за всяку Україну (а вона може бути дуже й дуже різною: і радянською, і олігархічною, як зараз, і військовою диктатурою, і партійною — хоч більшовицького, хоч фашистського штибу, і православною монархією...), а за Україну демократичну.

Навряд чи її становленню зможе сприяти Генерал, який спирається на силові структури й не зв’язаний системою заборон і противаг. Деякі речі не можна опанувати інакше як на практиці. Щоб навчитися плавати, треба плавати, щоб навчитися битися, треба битися. Так само школою демократії може бути лише демократія. Лише так, помиляючись і набиваючи синців, можна збудувати державну систему, залежну від волі виборців. До всього у українців досвід хоч якийсь, нехай навіть незавершеної демократії, не дуже великій. Пригадаймо всю історію нашої незалежності й віднімемо часи президентства Кучми і Януковича — залишиться не дуже багато.

Але окрім внутрішніх проблем, є й зовнішні. Революційна Франція була досить сильною, щоб наодинці змагатися майже зі всією Європою, не маючи союзників, — і тому могла, незважаючи уваги на думку «княгині Мар’ї Олексіївни». Україна, на жаль, зараз у іншому становищі — їй з однією Росією дай боже впоратися, і без союзників в такій справі ніяк не обійтися. США і європейські країни могли б ще прийти на допомогу демократичній Україні, нехай навіть демократія в ній не дуже досконала, а то й корумпована. Інша справа — Україна диктаторська, де при владі стоять військові. Така країна серйозно ризикує опинитися в міжнародній ізоляції, про що в Москві тільки й мріють.

Варто було б визнати очевидне: у чому українські військові добрі — в тому вони добрі. Йдеться, звісно, про стримування натиску агресора. Але політичні проблеми слід розв’язувати політичними ж методами, нехай вони навіть не дуже досконалі.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments