Заколот в Зімбабве: між химерами і тиранами
"Я багато разів помирав – і саме цим я перевершив Христа, бо Христос лише один раз помер і один раз воскрес" - сказав Мугабе в день свого 88-річчя під час виступу на національному радіо.
Всі диктатори схожі – рано чи пізно вони втрачають відчуття реальності і занурюють свої країни в катастрофи. Питання лише в ціні таких катастроф для націй та глобального суспільства.
Після того, як в середу зімбабвійські військові заблокували урядові заклади і взяли під контроль офіс державного телебачення, запевняючи, що все це в жодному разі не є військовим заколотом, було оголошено, що найближчим часом буде сформовано тимчасовий уряд Зімбабве. Ця новина була позитивно сприйнята суспільством, як крок до бажаної визначеності. Так, хронічні злидні і безглуздість дій влади швидше і ефективніше народжують групову звичку до фіктивної стабільності і страх перед будь-якими змінами. Тому люди в багатих і благополучних країнах рішучі і консолідовані, а в бідних і відсталих – залякані, роз’єднані і інфантильно-агресивні.
Разом з Робертом Мугабе, якій формально провів на посаді президента Зімбабве 30, а фактично керував країною 37 років (з 18 квітня 1987) йде ціла епоха лідерів антиколоніальних революцій в Африці 1970-80-хх. Це була епоха, коли нашу уяву збуджували романтичні назви далеких місцевостей і незрозумілі імена лідерів чужих повстань - Менгісту Хайле Маріам, Жозе Едуарду душ Сантуш, Дені Сассу-Нгессо, Хіссен Хабре, Ахмед Секу Туре, Мобуту Сесе Секо, Жан-Бедель Бокасса, Мусса Траоре… Вони не просто продовжували «благородну» справу, а були союзниками і учнями Фіделя Кастро, Кім Ір Сена, Мао та всіх радянських лідерів.
В нашій і, найімовірніше своїй власній уяві, вони були справжніми титанами революції, які втілювали в життя всі ідеали і методи своїх вчителів, а тому легко занурювали свої країни в «червоний терор», розпочинали громадянські війни, не цуралися геноцидів, знищували вчорашніх союзників і поплічників.
Сьогодні серед живих, хоча і поза межами політичної активності, з них залишилися хиба що Жозе Едуардо душ Сантуш в Анголі, Дені Сассу-Нгессо в Конго та Мусса Траоре в Малі (і той, бідолаха, микається між судом і вигнанням). Але всі вони – і живі, і мертві – вже постали перед судом історії разом з режимами, які довели свою історичну неспроможність.
Тож, кінець режиму особистої влади Мугабе є історично закономірним, цікавим є спосіб переходу в поточному історичному контексті, та особиста доля диктатора. Зокрема, президент ПАР Джейкоб Зума інформує, що в особистому повідомленні Роберт Мугабе сповістив його, що перебуває в безпеці, але є заблокованим у власній резиденції.
Сьогодні увага більшості спостерігачів прикута до іншого представника місцевої політичної еліти, фаворита як регіональних політичних еліт, так і міжнародних корпорацій, Еммерсона Мнангагви. Його бачать наступником Мугабе.
Еммерсон Мнангагва - генерал на прізвисько «Крокодил» – легендарний ветеран війни за незалежність, що користується повагою та авторитетом в середовищі ветеранів зімбабвійської партизанської війни 1970-х. Він є колишнім міністром національної безпеки і колишнім віце-президентом Зімбабве, звільненим у цьому листопаді за наполяганням дружини Мугабе Грейс за підозрою у підготовці заколоту.
Після його звільнення Мнангагва втік до Південної Африки і повернувся лише 14 листопада, коли військові здійснювали захоплення країни. Тепер саме його вважають основним фаворитом в боротьбі за посаду лідера Зімбабве.
Мнангагву підтримують Сили оборони Зімбабве, які вже оприлюднили заяву зі схваленням «безкровної корекції грубого зловживання владою», та національний Союз ветеранів, що висловив сподівання, що «армія поверне Зімбабве до істинної демократії».
Незважаючи на те, що його супроводжують небезпідставні чутки про безпосередню участь у масових стратах цивільного населення і геноциді під час війни 1980-х, велика кількість спостерігачів вважає його найбільш імовірною фігурою нового лідера Зімбабве. На думку аналітиків, він може гарантувати стабільний перехід влади і провести потрібні економічні реформи.
Слід розуміти, що поняття політичної репутації в середовищі місцевих політичних мастодонтів є дуже відносним. Антиколоніальна боротьба і державне будівництво у місцевому виконанні та в контексті Холодної війни винесло на політичні вершини багато монстрів. Якось багато років тому, в затишній ротонді шпитального парку, один західний військовий консультант, що кілька років працював в тому регіоні Чорного континенту, поділився принагідними спогадами: «місцеві польові командири та лідери повстанських рухів виявилися цинічними політиками та чудовими учнями, і за кілька років влаштували на своїх територіях таку криваву кашу, що нам доводилося думати не про виконання своїх завдань, а про те, як врятувати свої дупи з того пекла».
Одними з тих, кого не цікавить репутація режиму, є китайські інвестори. Протягом багатьох років китайські компанії вкладають гроші в Зімбабве, а китайськи дипломати допомагають розвитку бізнесу, блокуючи резолюції ООН, спрямовані проти режиму.
Наприклад, лише в 2013 близько 100 мільйонів доларів було вкладено китайською компанією Anhui Foreign Economic Construction Group в будівництво військового коледжу, та більше 200 мільйонів в будівництво торгового центру в Хараре. Загальні ж інвестиції Китаю в Зімбабве склали більше 4 мільярдів доларів за останні 10 років, що зробило Китай найбільшим інвестором. В обмін на фінансову і політичну підтримку китайські компанії отримують майже необмежений доступ до природних і сільськогосподарських ресурсів Зімбабве.
В такий ситуації захист інвестицій – як економічних, так і політичних - є логічним. І коли з’явилися очевидні ознаки того, що 93-річний диктатор остаточно втратив контроль над реальністю і, намагаючись передати владу своїй дружині, веде ситуацію в країні до катастрофи, прихід до влади прагматичних національних еліт, включених в глобальні взаємозв’язки, став неминучим.
Безперечно цікавим збігом є те, що за кілька днів до того, як військова техніка увійшла на вулиці Хараре, один з керівників майбутнього заколоту, генерал армії та командувач Національними силами оборони Константино Чівенга здійснив офіційний візит в Пекін, де провів зустрічі з начальником об’єднаного штабу Народної визвольної армії Китаю Лі Цзученом та міністром оборони Китаю Чжаном Ваньцюанем.
За підсумками візиту обидві сторони підтвердили, що «Китай і Зімбабве є надійними друзями», а «Зімбабве бажає поглибити обмін і співробітництво з Китаєм в усіх областях з метою сприяння швидкому розвитку державних і військових відносин між двома країнами, а також є глибоко вдячним за китайську давню і безкорисну допомогу».
Таким чином, переворот, наявність якого і свою участь в ньому спростовують всі зацікавлені сторони, є напрочуд своєчасним і вдалим виходом із політичної ситуації в країні.
Але тут є важлива деталь: з одного боку, Зімбабве може опинитися в руках нового – ще небезпечнішого диктатора, але з іншого – кого це непокоїтиме, якщо йдеться про великі інвестиції і показову «стабільність» в стратегічно важливому регіоні?
Тек, поборовши химер збанкрутілих ідеологій ми ризикуємо опинитися перед новими загрозами, інструменти боротьби з якими нам ще потрібно розробити: спочатку ми заплющуємо очі та іноді навіть схвалюємо багаторічне відтворення несправедливості і тиранії в цілих регіонах, а потім дивуємося, звідки беруться різноманітні терористичні організації, що налічують десятки тисяч активних членів та збирають сотні тисяч співчуваючих…
