Закон Плахоніна
«14–20.08.2020»
Із запуску після карантину метро це для мене абсолютний рекорд. У понеділок у вагоні київської червоної гілки за одну поїздку нарахував 204 тисячі гривень потенційних штрафів. Йдеться не про носи, що стирчать назовні, й навіть не про маски, що підтримують виключно другий, третій чи в кого їх там скільки підборідь. На тлі підйому в Україні другої хвилі пандемії йдеться про людей взагалі без масок. — На якусь мить перед турнікетом на вході надів, а далі в кишеню, наче нічого й не було. Хтось би на моєму місці пожартував, мовляв, то ось же воно, невичерпне джерело фінансування будівництва метро на Троєщину, а я чомусь сім станцій, поки їхав, згадував про Нові Санжари.
Утім, чому лише Нові Санжари. Пам’ятаєте, як наприкінці лютого на тлі панічних настроїв в очікуванні першої хвилі майже вже Київ погрожував Києву дубиною народної війни, якщо тільки до місцевого санаторію помістять на обсервацію евакуйованих з-за кордону, далеко не факт що інфікованих їхніх же власних співгромадян — таких самих, як вони, українців. Час уявних страхів минув, скоро півроку як загроза не в майбутньому, а зовсім поруч. І ось тут парадокс, чим більше кількість хворих, а отже й шанс випадково наштовхнутися на них у тому ж метро, тим менш охоче українці дотримуються навіть елементарних норм гігієни й соціальної поведінки. Виправдовуючись при цьому, звісно, «Велюром». Мовляв, чому б і ні, якщо їм там у владі можна все. Неначе зневага до свого й близьких тобі людей здоров’я — це не злочинна дурість, а якийсь там привілей.
Порівняно нещодавно, всього три чверті століття тому відсталі колонії Європи, в сьогоднішніх мегаполісах «азіатських тигрів» задовго до COVID-19, уже не перше десятиліття вважається нормою поведінки при легкому нездужанні надягати маску в громадських місцях, а в останні роки, здається, в сезони епідемій у транспорті там більшість у масках. А українцям, які пишаються своєю приналежністю до Європи, як у середньовіччі, психологічно набагато легше закидати підозрілих чужинців камінням, спалити відьму, пити замість ліків урину, ніж дотримуватися елементарних норм гігієни, мити руки, носити маску й дотримуватися соціальної дистанції в громадських місцях. В’ївся в підкірку повсякденний уклад життя, звички нам дорожчі за саме життя.
Порівняно нещодавно зробив невтішне спостереження, в деякому (іронічному) сенсі, сформулював Закон. — Незважаючи на очевидний технічний прогрес людства, обмеженість, дурість, маразм у людському соціумі є величиною постійною. І якщо в якійсь частині ойкумени відбувається цивілізаційний прорив, у той же час на іншій частині планети рівень цивілізованості на ту саму величину зменшується. Самі посудіть, уперше це помітив випадково. Тоді це було на слуху в усіх, улітку 2018 року в Саудівській Аравії жінкам нарешті дозволили водити автомобіль (відтоді там навіть у армії їх служити допустили). І в тому ж році водіння жінками автомобіля почали поступово обмежувати в колишній республіці «розкутих жінок Сходу» Туркменістані. До повної заборони поки не дійшло, але старі водійські права жінкам там масово не подовжують.
Або ось, заради об’єктивності, з тієї ж Середньої Азії цілком протилежний приклад. 2017 року, вже писав про це в «Дні», в столиці Узбекистану Ташкенті мене мало не заарештували за те, що намагався фотографувати глибоко засекречене місцеве метро. Після смерті Карімова Узбекистан уже подолав чималий шлях назустріч іншому цивілізованому світу, й дурну заборону знімати один з найкрасивіших у світі метрополітенів, предмет місцевої гордості та моїх захоплень, на сьогодні вже скасовано. Але тут, на мій превеликий жаль, почав діяти сформульований мною вище Закон Плахоніна. Десь на небесах хитнулися величезні терези, і ось уже ЗМІ повідомили сьогодні, що відомого російського блогера Андрія Пижа заарештували в Москві за нібито передання Україні «секретів московського метрополітену». І це при тому, що навіть плани горезвісного «Метро-2», яким у радянські часи планували в разі ядерної війни евакуювати з Москви Політбюро, добрі люди давним-давно виклали в мережу. — Користуйся на здоров’я, один чорт, хоч Держдеп, хоч Україна.
Поки вчорашні колонії, де засаджені бананами береги омивали малярійні річки, — ті ж «азіатські тигри», про яких у нас так люблять говорити, — торували неходженими джунглями пряму стежку з першого укладу відразу в шостий, не в змозі чинити опір Закону Плахоніна, українці дружно топтали зворотний шлях. І я тут більше не про корисну для здоров’я звичку носити маску. У депопуляції України останніми роками в першу чергу винні не епідемії, а насамперед породжені жадібністю, лінощами, дурістю злидні. І дедалі більше обплутує суспільство тотальна байдужість. З масками це так, лише частковий вияв цієї страшної хвороби.
