Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

22.06.41

27 червня, 2018 - 19:14

Коли в Росії, та й у багатьох інших країнах говорять про Другу світову війну (або, як називають у РФ Східний фронт конфлікту — «Великої вітчизняної»), акценти розставлено гранично ясно — тут німці, тут 3 наші, «наше дело правое» і «победа будет за нами».

Географія і нейтралітет часто диктують інші оцінки — у Швеції або Іспанії війну оцінюють інакше, наприклад — враховують суперечності з двох боків. Але річ навіть не в цьому — адже різноманітні сили того конфлікту дивилися на війну зовсім іншими очима, ніж у наш час. Зараз багато хто про це забув, а дарма.

Коріння конфлікту окреслилося вже 1918 року. З одного боку — переможні союзники й Версальська система, з іншого — країни-вигнанці (Німеччина та Радянська Росія), з третьої — буферні країни, або лімітрофів, як тоді казали. Це й багатонаціональні Польща з Чехословаччиною, і держави Балтики, й сильно урізана Угорщина. А самостійний розвиток України було перервано.

Однак головне в тому, що на континенті зародився глибокий конфлікт між двома моделями суспільного розвитку, двома силами. Однією стали більшовики, і в 1918-19 роках радянські республіки ростуть в Європі як гриби, найвідоміші — Баварська та Угорська. Іншою стали білі, названі в інших країнах інакше — радянські гамузом назвали антибільшовицьких поляків, фінів, німців (Freikorps), італійців і багатьох інших «фашистами».

Об’єднував і тих, й інших принцип вождизму — лідери робітничого класу або всієї нації були істинно народними, як соціалісти Ленін і Муссоліні. А ворогів мало бути знищені фізично — звідси страшна жорстокість розправ у Петрограді, Криму, Берліні, Гельсінкі, Будапешті, Мюнхені чи Мілані. Та боролися між собою передусім дві ідеї — більшовизму та «фашизму», точніше — фашизмів. І жодна поступатися не збиралася.

Таким чином війна точилася за торжество тієї чи іншої ідеї у світовому масштабі. Застрільниками тут стали більшовики зі своєю світовою революцією — 1919 року Ленін й інші вважали, що проект цілком реальний. Але битва біля Варшави 1920 року зупинила натиск, і більшовизм почав діяти «зсередини» — повстання і теракти (Естонія, Болгарія), загони терористів (вся західна межа РРФСР/СРСР), колоніальна війна в Середній Азії, придушення повстань, але головне — Комінтерн , величезна організація, яка працювала на розхитування ситуації зсередини національних держав.

Протиставити ті могли небагато — німці, наприклад, придушували свою революцію п’ять років. Точний і яскравий опис залишили Курціо Малапарте та Ернст фон Заломон. Але більшовики розуміли ситуацію краще за будь-кого іншого — 1928 року було написано гімн Комінтерну:

«Не страшен нам белый фашистский террор…

Два класса столкнулись в последнем бою…

Наш лозунг — Всемирный Советский Союз!».

Зауважте, терор зовсім не коричневий і не чорносорочковий, а саме білий, і ніякий інший.

Свого ворога вони чудово знали й розуміли.

НСДАП спочатку на цьому фоні виглядала так собі, й була саме робітничою партією, що ще на початку 20-х в Німеччині зазначив соціаліст Ілля Еренбург. Невдала спроба пивного путчу популярності їм не додала, і пізніше той самий італійський фашист Малапарте відверто знущався над німецькими епігонами вождизму — «а ви, вибачте, хто?». Тим паче що Гітлер пішов парламентським шляхом, і жодних «маршів на Берлін» не планував.

Тим часом Сталін фактично ліквідував як Комінтерн (називав його «лавочкою»), так і його лідерів, замінивши тактику розпалювання революцій зсередини насильницькою радянізацією за допомогою військового вторгнення, тим паче що СРСР був вкрай воєнізованою країною, і армію тільки посилював. Вододілом став розгром чанкайшистами китайських більшовиків та радянських агентів. Відбулися два перших вторгнення «Совєтов» до Афганістану.

Але головним фактором, що вплинув на співвідношення сил, стала Велика Депресія. Більшовики досить майстерно презентували за допомогою пропаганди СРСР як вітрину комунізму, замовчуючи і колективізацію, і голод, і репресії. Італійці пройшли цей етап практично безболісно, ​​а 1933 року до влади приходить Гітлер, і за допомогою Шахта витягує Німеччину з глибокого кризового болота, а фашизм змінює нацизм. У підсумку в світі конкурують три моделі суспільного розвитку — білого фашизму, червоного більшовизму й  коричневого нацизму, лібералізм стає аутсайдером, тим паче що в Європі, крім Франції з Британією, демократія була лише одна — у Чехословаччині.

Цілком логічно, що в Іспанії вождісти й націоналісти зчепилися з лівими радикалами всіх мастей, причому останні незабаром почали знищувати один одного, а до процесу підключилися і Сталін, і Гітлер, і Муссоліні. Тоді вони сприймалися як вороги, хоча раніше всі три країни спокійнісінько обмінювалися послами, а один з фашистських лідерів, маршал Бальбо, прилітав з ескадрильєю з дружнім візитом до Одеси 1927 року — італійці тривалий час боролися з лівими виключно «у себе».

Твердолобий більшовик, наркомінсправ Максим Литвинов був, мабуть, головним протагоністом антифашистської/антинацистської політики того часу. Проте його тактика «Народного фронту» виявилася невдалою, Європа нестримно йшла вправо, Франко в Іспанії перемагав, і настав час змінювати орієнтири — посаду обійняв колишній більшовицький бойовик В’ячеслав Молотов.

Договір більшовиків із нацистами було сприйнято з крайнім здивуванням насамперед «у себе» — фашисти здивовано пишуть Муссоліні, а сам він надсилає довгого листа Гітлеру, пересічні нацисти також не розуміють ситуацію, а в Москві партфункціонери говорять між іншим американського робочому Роберту Робінсону: «Не послабило б підписання угоди з фашистською країною ідеологічного фундаменту нашої батьківщини — але нагорі видніше».

Партнерство було протиприродним, і колеги це чудово розуміли, хоча й обмінювалися запевненнями у дружбі. Гітлер ковтає пігулку з Фінляндією, хоча німці за старою звичкою підтримували фіннів. Сталін повідомляє враженим німцям про анексію Бессарабії та Буковини саме тоді, коли ті воюють у Франції. Радянська преса знущається над Англією і Францією, а потім, побачивши настільки швидкі успіхи німців, здивовано замовкає. Молотов їде до Берліну й отримує запрошення приєднатися до Троїстого пакту, але хоче отримати бази ВМФ у Болгарії і турецькі протоки.

По суті, йшли перегони — хто швидше вдарить і хто захопить більше. Черчилль у той тяжкий час був упевнений, що тоталітарні держави остаточно поділили континент, і просвітку не бачив. Але расова теорія і більшовизм жодним чином ужитися не могли, і зіткнення крокодилів було лише питанням часу. Гітлер розробляв план «Барбаросса», а Сталін пояснював соратникам, що капіталісти мають як слід послабити один одного у взаємній війні — й обидва озброювалися.

Та сама жорстокість, яка змушувала російських селян розпорювати живих червоногвардійців, засипаючи всередину землю, німецьких білих — топити Розу Люксембург у Ландвер-каналі, працювало і в Іспанії, і в Італії, і всюди, де стикалися обидві сили. Саме тому в наказах по армії головним ворогом нацисти позначали політруків. Воювали не лише люди, а й ідеї, і воювали на смерть. І війна точилася не просто за перемогу або територію, а за встановлення того чи іншого суспільного устрою на землях переможених.

Воювали не стільки етноси, як зараз часто намагаються показати, скільки два інтернаціонали. Більше «колаборантів», ніж у СРСР, не було ніде, радянські при відході знищували своїх політв’язнів, а представники одних і тих самих народів часто перебували по обидва боки фронту. Етнічний склад військ СС був вкрай строкатим, а нещодавні друзі й родичі «басмачів» (тобто азійських повстанців) воювали у Червоній Армії.

Чи було те 22 червня неминучим? Якби Гітлеру не дали увійти до Руру, якби не Мюнхен, якби не поділ Польщі. Але факт полягає в тому, що обидві сили мали величезну динаміку, і одна неминуче мала розбитися об іншу. Народи виявилися заручниками правлячих партій, та й багато хто вітав як аншлюс Австрії, так і окупацію Бессарабії з Буковиною — і ті, й інші гадки не мали, на яке жахіття перетвориться найближче майбутнє. Урок для тих, хто розв’язує агресивні війни у наш час.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments