Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Аргентинська історія про щітку

26 червня, 2019 - 11:26

Переді мною стоїть не просте завдання — цікаво розповісти вам про щітку для одягу. Навіщо, — запитаєте ви. Бо це непроста щітка, відповім я. 23 червня цього року виповнилося 70 років від того дня, як вона стала подарунком на весіллі моїх бабусі й дідуся в далекому Буенос Айресі.

Сьогодні складно уявити, що вам подарують щітку для одягу на весілля. Безкінечні списки рясніють технікою і посудом, декором і головне, грошима. Тоді, вочевидь, було інакше. Хтось випалив на ній побажання щастя - felicidad і дещо невміло намалював пробиті стрілою амура серця, голуба і дату - 23 червня 1949 року. Не знаю, якби не цей невідомий, чи пригадала би я такий день.

У червні в Буенос Айресі прохолодно, зима. Температури сягають аргентинських мінімумів, дощить і океан парує туманом. У бідних будинках, пригадували мені, посеред кімнат від вологи утворювались калюжі. Вогкі стіни, вогкий одяг, вогке небо.

Цілий червень 1949 в Буенос Айресі гастролювала Марія Каллас. Не думаю, що дідусь із бабусею, тоді іще просто Леонтій з Уляною, ходили на її виступи у Театро Колон, але точно чули по радіо й читали в ґазетах. Це була частина їх реальності, наелектризованої шлюбними приготуваннями.

Подарована щітка лишилася у їх домі, чистила бабусині пальта, дідові костюми, татові дитячі штанці. В лютому 1955 року, всередині величезних валіз, вона втрапила на борт корабля, що відпливав з Буенос Айреса до литовського порту Клайпеда, разом з Леонтієм та Уляною, які поверталися на Батьківщину і не уявляли, яка вона спотворена.

Десятиліттями щітка лежала на вішаку в коридорі, нею змахували радянський пил з капелюхів, проте все частіше ховали у темні закутки непотрібних речей. Пройшли роки й люди. Зовсім нещодавно, серед мільйона дрібниць я знову знайшла її, просто щітку, яка непомітно супроводжувала близьких по життю. Подарована їм невідомим мені другом у день весілля, вона перепливла океан і торкалася рук уже далеких у часі бабусі й дідуся, нагадувала їм про молодість, Аргентину і хто знає про що іще. В епоху консюмеризму, коли можеш отримати все, що побачиш, якось по особливому відчувається цінність речей зі смислом.

Я дивлюся на щітку у своїй сонячній кімнаті в червні 2019, а уява дозволяє фантазувати, що подорожі в часі можливі й десь поруч дідусь із бабусею ідуть прохолодною вулицею червневого Буенос Айреса 1949 року, гудуть клаксони і океан, Марія Каллас обирає сукню для виступу, а майстер випалює на звороті щітки побажання щастя - felicidad.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ