Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Барбі на передовій

24 жовтня, 2016 - 18:27

Читаю свіженьке оповідання. Воно написане добре і щиро, але я бішуся, його читаючи. Жінка зранку вирішує відвідати перукаря, щоб перетворитися з «мужикобаби» на «лялечку». Колись була моделькою, потім дружиною багатого чоловіка, потім успішною фінансисткою – а тепер «перезріла потвора». Вона давно не була в цьому місті, тож не може знайти підходящої цирульні. Блукаючи, натикається на жебрака в однострої з забинтованими руками. Він повернувся з АТО, каже, де втратив обидві руки і тепер не має, на що жити. Дівчина викриває шахрая. І замість перукаря йде до подруги – напиватися. Виявляється, що на відміну від «безрукого», вона дійсно повернулася ЗВІДТИ. Старший солдат із позивним «Барбі». На ранок Лєра, яка обрала б наче для себе уже мирне життя з капучино і сукенками (як їй радили побратими), повертається на фронт.

Мене бісить не ця історія. Мене бісить оте «мужикобаба» на її початку. 

Років десять тому 23 лютого (тоді цей день ще у нас святкували) зупинилася з приятелькою у чергового «равлика» з кавою. Поруч тихо напивалися двійко «захисників вітчизни», які прагнули нашої уваги і взялися баяти про свої суворі будні в «армєйке», в стройбаті десь під умовними Бродами. Я не знала, як реагувати. Вона ж взяла свій паперовий стаканчик, широко посміхнулася і привітала мужичків. Уже тоді вона мала неслабке звання у тактичних медицині і досвід гарячих точок. Дєвочка посміхнулась, дєвочка привітала – у чоловіків свято, чого вже там.

Є таке сурове поняття в гендерних студіях – маскарад жіночності. Це коли жінка виконує професійно якусь функцію, яка має сумнівний щодо її гендеру статус. А отож вона зі шкіри пнеться, щоб ніхто її не запідозрив у не-жіночності, у зраді свої статі. Бути жінкою у чоловічому колі – значить, бути святіше папи римського; це так, щоб коротко пояснити.

На Покрова йшла чергова хвиля законного роздратування: знову вітають виключно захисників, забуваючи про захисниць. Нам нагадували, скільки тисяч жінок – тільки офіційно – знаходяться зараз в АТО. Нас запевняли, що подвиг не має статі. А поруч виринала якась уже зовсім трешова інформація про конкурс краси серед дівчат-військових, приурочений до свята захисника.

Я так і не змогла тоді до кінця зрозуміти, чому приятелька просто посміхнулася неоковирним «оборонцям». Яку послугу цієї миті вони один одному зробили? Чим одарували?

Почала з літератури – повертаюся до літератури. У військовій прозі жінка з’являється у двох випадках, точніше – в двох функціях (хто читає уважно останні три роки, добре вже згадав і засвоїв вимоги цього жанру). Жінка-на-війні пом’якшує жорсткість «вихідного матеріалу». Піднімемо розповіді про кожну без виключення війну і революцію, в яких брали безпосередньо участь жінки. Що побачимо? В розповідях про ці події «жіночі історії» мусять засвідчити образ народу, який єднається перед небезпекою. А події треба зробити не такими жорстокими, якими вони були, позаяк дуже незручно це виглядало б з політичного погляду. Жінка на війні – вона для того, щоб оплакувати наших героїв і славити наших переможців. Повірили? З описами подій це вдається, з рефлексією наслідків – ні.

Колись шокувала суспільство повість Олексія Толстого «Гадюка». Вона про бійця, яка повертається після Громадянської до мирного життя, а прижитися не може – і не жінка, і не чоловік. Далі чорнуха і кримінал. Але помітив радянський канон не цей твір, а «Сорок першого» Бориса Лавреньова. Тут червоний боєць Марютка виконує свій патріотичний обов’язок і вбиває білого офіцера, в котрого закохалася. Що з нею буде далі, і не ясно, і не відомо. І прекрасний фільм «Комісар» Олександра Аскольдова, в якому є сцена, де вагітну молоду комісаршу нарядили в першу за довгі роки її служби сукенку. Вона, ця сцена, викликає не замилування, а відчай і жах... Це треба так вміти розповідати історії, не оголошуючи їхні наслідки.

Бачила нещодавно фотопроект «Амазонки КРП»: фотограф робив портрети курдських жінок-партизанок. Неймовірно гарні жінки, – такою була моя перша реакція. Коли я прочитала опис проекту і кожного фото, я себе осмикнула: це була конче неправильна реакція. Там писали: скільки років моделі, чи виглядає вона на свій вік чи здається старшою (на останньому наголошували), у що саме вдягнена, що за інтер’єр, а тільки потім – скільки вона воює і які обов’язки виконує… Краса – не критерій оцінювання, це таке очевидне. Жіноча краса на війні – взагалі не критерій. Це також має б бути очевидним.     

  В «Украх» Жолдака – у романі про нашу уже війну – є дівча-сбу’шниця. Вона милується собою у дзеркальці (на посту! порушення уставу!) і помічає у люстерку тіні: на табір вчинено напад, самотужки вона зупиняє ворога. Лялечка, – милується розповідач. Барбі – поблажливо підхоплюють за ним інші… Знайомі волонтерки збирають чергову «передачу» для своїх. Окрема торба – з гігієнічними прокладками. Як вам такий образ війни? Незручно?

Я знаю, чому вона тоді посміхнулася. Щоб не порушувати конвенції між статями: їй слід бути чарівною, їм – мужніми. Бодай один день на рік. Конкурси краси серед учасниць АТО? – Будь-який спосіб підійде, щоб унормувати те, що нормою не є апріорі.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments