Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Бо, по-перше, це красиво

22 вересня, 2017 - 18:04

Є у мене добрий друг. Як годиться між добрими друзями, ми весь час сперечаємося. Одна з тем, до котрої повертаємося: чи варто перекладати українською з мов, які знають більшість наших читачів? Коротше: хто читає перекладену з російської літературу? Жоден із нас переконливих відповідей на це питання не має. Він наполягає: не треба витрачати цінні ресурси на незатребуваний продукт. Я кричу: хай квітнуть всі квіти! І завершується суперечка зазвичай моїм вкрай авторитетним коментарем. Чим з більшої кількості мов ми перекладаємо, тим тоншим стає інструмент – уже наша мова (це один із законів художнього перекладу).

З’явився у мене віднедавна ще один аргумент, вголос говорити його психологічно незручно. Тому почну здалеку.

Випала нагода поспілкуватися з Бату Данелія, грузинським перекладачем (чоловік в літах: Літературний інститут, радянські літсемінари, СП СРСР – все, як положено). Він відомий своїми апаптаціями Бродського. Ми говорили про те, як людина, котра знає російську літературу на професійному рівні, переживала світоглядну кризу одночасно з політичною. Він – 2008-го, я – 2014-го. Розказав, що протягом року перечитував Бродського-Цвєтаєву-Гумільова і намагався від’єднати їхні твори від мови тих, хто вдерся на його землю. Каже, вдалося. Непереконливо каже, до речі. Я робила те саме, коли досліджувала сучасну російську літературу як іноземну. І нічого позитивного у 2014-у цей досвід мені не дав. На мій схід прийшов незваним не Достоєвський, це ясно. І що з того? Результат дався знати пізніше: коли вперше прочитала книжку, перекладену з російської на українську. Такий потужний акт іншування! І він був психологічно дуже комфортним і на позір простим.   

Тримаю просто зараз в руках красивезну книжку. Прекрасно видана (ArtHuss зробив), прекрасно перекладена (Сашка Ушкалова робота). Збірник із 59 коротких оповідань. «Тіло» Віктора Єрофєєва. Єрофєєв ніколи не був «моїм автором», тим цікавіше мені читати цей том українською. Щоб пошукати нових способів почути письменника, вкрай ангажованого (визнаємо це) якоюсь версією російської культури. Бо в жодній національні літературі немає однини: це завжди множина – літератури.  За одну з них свідчить автор «Тіла».

Алла Боссарт в часи Перебудови (вона тоді була впливовою журналісткою) написала щось на кшталт: «Унікальний російський характер сформований чергами за хлібом, неефективністю праці і руською культурою – все в рівних пропорціях». Запам’яталося, бо все тут елегантно: безпосередньо підтримати фізичне життя тіла дається з таким ж зусиллями, що й життя духу. І впливають обидва фактори: якщо з трудом дістаєш хліб і гроші, щоб за нього заплатити, то і культурне споживання тобі теж легко не надасться. Єрофєєв пише якраз про таку кореляцію – як від фізичного тіла окремо взятої людини можна рухатися до колективного тіла громадянина певної країни. І щось на тому шляху втрачати, безперечно.

Тіло в цій книжці – то головне тут, ясно. Від яйця, так би мовити. Точніше – від яєць. Бо книжку писав чоловік, і тіло тут – чоловіче. А «мертвий чоловік не такий страшний, як будь-яка інша тварина». Популярним «Монологам вагіни» навіть надана тут годна відсіч – гімн яйцям: красиве і корисне, незаслужено обійдене увагою митців і сучасних балуваних жінок: «Яйця навіть не стали лайкою. Не удостоїлися. Інші частини статевих органів зараховані до диявольського табору, а от яйця теліпаються самі по собі».

Зрештою, оповідці про недолюблені тестикули є паралель і в самому «Тілі». Оповідання про фото-художницю, яка знімкує з сильним зумом вагіни незайманих дівчат, милуючись наскільки різними вони бувають до того, як «митецьку цілість» порушить своїм вторгненням сумно-одноманітний прутень. (Читати ті славослів’я статевим органам у Єрофєєва інакше, ніж сарказм, у мене не склалося. Ви спробуйте, хтозна). Майже кожен текст написаний від Я, але спокуси сприймати «Тіло» як біографічні нотатки чи навіть памфлети не виникає. Бо всі міркування про тіло тут – суцільний епатаж. Ну, чого назви тільки варті: «Інтелігенція і анальний секс», «Чому дешевшають російські красуні?», «Як бути нелюбим». 

З фізичним тілом є одна цікава річ. І в літературі, зокрема. Воно дає знати про себе тільки там, де і коли болить. Де є проблема, там ми відчуваємо тіло. І себе на правах тіла. Де треба сказати щось важливе і непросте, буде опис тіла, тілесних практик, покручей і насолод. Чи ото насправді болить Єрофєєву, що ніхто не бачить, наскільки красивими є тестикули? – Навряд. Навіть якщо «Чоловік починається з ранкової ерекції. Здебільшого він нею і закінчується».

Коли ми говоримо про наше тіло і до нашого тіла, ми звертаємося до чогось кардинально Іншого і маємо за співрозмовника щось майже Чуже (як це не парадоксально). Світ навколо збагнути набагато легше, порівняно з тим, як складно порозумітися зі своїм тілом. Тим більше, якщо це – суто інтелектуальна вправа людини, котра звикла пояснювати світ словами, а не рухами чи жестами, чи гормональним рівнем, чи повнотою ранкової ерекції.

Чорта-з-два ти так само легко маніпулюватимеш своїм тілом, як власним сумлінням, наприклад. Та й чужим тілом керувати значно складніше, аніж чужою свідомістю. Навіть в ситуації фізичного насильства.

Там є одне оповідання про зустріч з Горбачьовим і Рейганом на офіційній вечері в Москві під кінець холодної війни. Рейган, відбувши всі протоколи дипломатичного застілля, тихо питає: «А в якій я країні зараз?». Краса! Компроміс – це вигадка і базис культури, не природи. Тому «Тіло» Єрофєєва і завершує розділ, який зветься «Тіло і держава». І от уже міркуванням про дикий абсурд із «кримнаш» наслідує така ж здичавіла думка про очікування на нового Петра Першого, що відкриє нове вікно у Європу, куди полізуть росіяни. І я уже не певна, де тут насправді сарказм.

Книжка ця – збірник химерних колонок, але все ж колонок: рефлексій на соціально значущі теми. Біологічне людське тіло, як автор не силкується того уникнути, тут все одне є метафорою. Інколи мені здається: літератор, який спроможеться просто написати про тіло, автоматично стане антропологом. І це не випадок «Тіла».

А от тепер я повернуся до теми перекладів з російської і згадаю про «чужі» культури, які воленс-ноленс формують «наше» тіло.

Є в літературознавстві таке поняття – біографічний автор. Це, власне, людина, яка написала книжку – з його/її біографічним досвідом, котрий можна враховувати, поки читаєш, а можна ігнорувати. Було б мати ще поняття біологічного автора! Живого функціонального людського тіла, яке щось там написало: і можна тоді читати безпосередньо від тіла до тіла. Обминувши засади мови і культури. Не вийде? – А можна хоч спробувати, га?

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments