Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Бобове зерно

«23-29.09.2016»
29 вересня, 2016 - 16:52

Один із наслідків кривавої розв’язки Майдану і двох з половиною років російського вторгнення, що були потім, — це криза комунікації українців. І йдеться не про те, що триває взаємне неприйняття тих, кого не так давно називали анти— й просто майданівцями. Навіть ті, хто вчора ще пліч-о-пліч протистояв беркутівцям і виносив один одного з-під вогню снайперів, сьогодні дивляться один на одного вовком, і це м’яко кажучи. Замість звичної домайданної чорно-білої картинки життя, як мачуха Попелюшки, змішало білу й червону квасолю — і не розбереш, хто більший патріот, хто більший злодій і хто більший антикорупціонер, хто з ким спить, і хто більше Європу або Україну «Ку». — Це якщо вдарити по склу, густа мережа великих і малих тріщин-розколів розбіглася по всій Україні, потворні зморшки на її ще зовсім молодому обличчі. Те, що ще вчора здавалося короткочасним шоком, перетворилося на застарілу, ниючу в будь-яку погоду травму — неприйняття один одного, влади й самих себе, яку щодня підживлює телевізійна картинка, і на порядок менш чорна, але через не радісніша дійсністю.

Цей домінуючий настрій українців як ніхто інший озвучив Сергій Білецький, який збирається на Покрову ощасливити країну новою націоналістичною партією. Напередодні у своєму інтерв’ю він оголосив ворогами всіх і вся — і владу, і всі сорти опозиції, маючи намір протиставити політичним проектам партію, за якою стоїть ідеологія, якщо попередні націоналістичні проекти — «Свобода», «Правий сектор», «Укроп» у прискореному темпі по черзі пішли на дно. Націонал-популізм, патріотичний популізм, антикорупційний популізм, соціал-популізм рівною мірою розігрують карту негативного сприйняття, протестну схему — кожен з них працює не на реформи, не на нову Україну, дедалі більше заглиблюючи розкол, сподіваючись на новій хвилі кризи й протестів вознестися на Печерські пагорби. І більшість українців, через обскурацію наближення не бачачи загальної картини, обирають у мішку кожен свою квасолю — Тимошенко, Ляшка, Семенченка й Соболєва, Тягнибока, Білецького ось тепер. Не за позитивну програму — її у них немає, як не було нічого, окрім гасел, у опозиції попередні чверть століття, а за те, що вони просто озвучують їхні страхи.

— У нас усе погано, давайте всіх виженемо й усе змінимо.

— Давайте, от тільки скажіть, на кого змінимо і як змінимо?

Бізнесмени, практикуючі економісти й фінансисти західної школи, які прийшли було після Майдану у велику політику, не знайшовши розуміння ні в народі ні у колег, розчарувавшись, майже всі з неї пішли. Хто з новачків залишився? Не ті, хто вміє заробляти, а журналісти й блогери — ті, хто вміє говорити. Не лише в народі, й у владі змішалася червона й біла квасоля, четверта влада перемішалася з першою й другою, ті, хто має контролювати владу, сьогодні самі вважають себе владою, до дрібниць переймаючи всі її природжені хвороби. Хто голить цирульника, хто контролює антикорупціонера? Замість держави владних противаг — банка павуків. І влада, в якої з фронту російські танки, а в тилу горезвісна банка, замість того щоб зосередиться на реформах, замість того, щоб нестримно мінятися, вимушена день за днем виживати, замість того щоб йти вперед, обережно, маленькими кроками переступати.

Чи зможе влада ще продріботіти так десь десяток років до перших відчутних для кишень українців результатів реформ, або ж знайдеться український Лі Кван Ю, який просто на кілька десятків років прикриє цю банку — а я не вірю в освічений авторитаризм в Україні, питання поки відкрите. Але головний висновок з перших постмайданних років історії України, українців можна ощасливити лише силоміць. Байдуже, якого кольору вони оберуть квасолю з мішка, вона буде не дбайливо посаджена в очікуванні неминуче багатого на чорноземі урожаю, а одразу з’їдена, в надії, що буде весна й усе одно західні чи східні спонсори нададуть нам на прокорм новий насінний матеріал. І хоч би як було важко, хоч би скільки нових гуль іще набили, усвідомлення, що безкоштовного сиру вже не буде, не прийде до нас ніколи. Нехай не так швидко, як у Росії з Кримом, але й Захід не буде безконечно довго годувати українців. А ще жоден популізм у світі, хоч би якого він набув політичного забарвлення, не зміг прогодувати себе сам. А за відсутністю їди ми будемо змушені, мов павуки, їсти одне одного. І так до самого кінця.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments