Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Брати за списками

«16.02-01.03.2018»
1 березня, 2018 - 19:43

«...Якщо він не бажає любити свою батьківщину, то й працювати йому тут не варто, і гроші отримувати...» Якщо не дати посилання на авторство цитати, її можна помилково прийняти за ще один коментар на адресу чергового українського виконавця, щось не те ляпнув у прямому ефірі або подався на гастролі до нашого східного сусіда. Тим часом саме в цього східного сусіда весь минулий тиждень вирували пристрасті довкола висловлювання актора Олексія Серебрякова, в якому він назвав «силу, нахабство і хамство» національною ідеєю Росії. Пристрасті, що за своєю напругою і риторикою дуже нагадали мені наші власні, нехай комусь і здається, що, як і в будь-якому дзеркалі, українське відображення сумної російської дійсності незмінно змінює свій заряд з «мінуса» на «плюс».

Власне, всі ці пристрасті... Бортко, Шахназарова, Лози, не коштували б і виїденого яйця, і миті нашої уваги, якби у справу не втрутилася Держдума Росії і далеко не пересічний депутат, перший заступник голови Комітету з розвитку громадянського суспільства (ось така іронія) Іван Сухарев не написав міністрові культури Росії Володимиру Мединському офіційного запита із пропозицією не знімати у фінансованих з держбюджету Росії фільмах (як і не задіювати у фінансованих з держбюджету виставах) акторів, що дозволяють собі «антиросійські погляди», — як заведено там тепер називати критичні висловлювання на адресу нинішньої російської влади взагалі й окремих осіб, допущених до високого заду насельника Кремля і самого Володимира Путіна зокрема. А російські, так би мовити, «журналісти» і різного штибу «активісти», не чекаючи реакції міністра, поспішили скласти списки «антиросійськи» налаштованих акторів.

«Виходить дивна ситуація, коли деякі діячі культури мало того, що поливають брудом росіян, так ще й роблять це за рахунок їхніх платників» податків, — так пояснив свою ініціативу Іван Сухарев, хіба що не процитувавши з байки Сергія Михалкова «а сало русское едят». Інші занепокоєні діячі російської політики і культури звернули увагу, що Олексій Серебряков уже кілька років як «зрадницьки» переїхав мешкати до Канади: «Але роботи за акторським фахом він там собі не знайшов. Не потрібен він виявився і в сусідньому Голлівуді. А тим часом у Росії він завжди має роботу, але, виявляється, не до вподоби ця Росія йому».

Знайомі аргументи, чи не так, що однаково часто лунають по обидва боки лінії російсько-українського протистояння, нехай і щодо акторів та фільмів із різних списків. Ми сміємося над забороною в Росії «Смерті Сталіна», і  водночас виставляємо самих себе не в найкращому світлі, затіваючи з’ясовки з телеканалом, що показав фільм про пригоди Шурика (скажіть, а більше з «Інтеру», як за «Кавказьку полонянку», зовсім нема за що спитати?), — ні, не за антиукраїнську агітацію, а тому, що хтось з акторів відзнятого півстоліття тому фільму не так давно сказав якусь дурість про Україну і Крим. Ми однаково судимо про акторів за їхніми політичними симпатіями, а не за зіграними ролями, а про політиків, навпаки, за їхніми ролями та сценічними амплуа. І тепер уже однаково підписуємо закони про державне фінансування не якісного — світового рівня, а з формулюванням «патріотичного» кіно. Виходить, немає протистояння «російського зла» й «українського добра» і ми не такі вже й різні? Виходить, єдине, що нас відрізняє, це імена та назви в чорних списках? Виходить, ми все ж таки брати, нехай і не по крові, проте по загальному нещастю, тому що розуміння патріотизму як складання списків заборонених акторів, виконавців, письменників, рок-гуртів, фільмів та книжок родом з однієї країни — СРСР.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments