Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Чи змінить революція «сітку мовлення»?

6 червня, 2014 - 10:32

На планірці журналістів «Дня» 26 лютого цього року Лариса Івшина поставила запитання — «Чи бачимо ми перемогу Майдану в ефірній сітці мовлення?» Відповідь зависла у повітрі... З такої постановки питання постала її авторська колонка. Колонка, яку головний редактор «Дня» зняла з друку... Чому? Були сумніви, що суспільство, й головне — медіа-спільнота і представники влади, яким передусім спрямовано текст, — нас не почують, не зрозуміють суті та важливості проблеми... Всі ці роки «День» регулярно писав про необхідність якісної гуманітарної політики, україноцентричного підходу, глибоких історичних знань... і головне — відповідальної та мислячої журналістики. Цьому, крім самої газети, присвячені десятки актуальних проектів «Дня» — Бібліотека «Україна Incognita», сайт «Україна Incognita», Фотоконкурс, Літня школа журналістки, проект «Самоосвіта он-лайн»... Ці починання часто були непочуті — перш за все нашими колегами. Тому, природно, і цього разу були сумніви, чи зрозуміють?

Крім того, країна ще жила ейфорією від перемоги Євромайдану...

І от через три місяці після написання тексту ми бачимо, що в ефірі «Шустер LIVE» на Першому Національному (!) регіонал Нестор Шуфрич та комуністка Оксана Калетник як представники так званої «іншої точки зору» відкрито ведуть антиукраїнську пропаганду. Інші українські канали, прикриваючись «балансом думок», активно запрошують у студії адептів сепаратизму та навіть терористів.

...Можливо сьогодні — в Україні після Майдану — суспільство вже готове до серйозної та відвертої розмови про створення національного і відповідального інформаційного простору.

«Чи змінить революція «сітку мовлення»? — бачення такої постановки питання від головного редактора «Дня» Лариси ІВШИНОЇ.

Сьогодні відповідальність усі намагаються звалити на Януковича. Абсолютно очевидно, що він винуватий. Утім, є бажання розширити цю розмову. Щоб хоча би докори сумління відчули ті, хто всі ці роки підводив Україну до катастрофічного сценарію. Вже давно ми спостерігаємо страшні мутації в національному інформаційному просторі. Коли нещодавно я прочитала у Facebook про розмову з хлопцями-«беркутівцями» протестувальників, то зрозуміла: вони вражені тим, що у силовиків у голові. Як вони оцінюють усе, які вони наводять цитати з фільмів російського «мила», з якихось поведінкових стереотипів, суть яких, умовно кажучи, що «революції треба дати в морду». Я вже не кажу про якихось «недобитих «бандерівців». Звідки це все у ровесників незалежності? Можна ще чимало прикладів навести. Ми у «Дні» неодноразово говорили про те, що багато років відбувалося на всіх загальнонаціональних каналах. У цьому разі дуже важливо, що ці люди надивилися дешевих фільмів, які привозили сюди, заробляючи на національних каналах гроші. Не тільки «Мєнти», а й кожний другий фільм — це апологетика героїзації або ментів, або ФСБ-шників, або снайперів. Це свідома обробка чоловічого населення, яке має потребу в чомусь. Серед цих «беркутівців» не було зараз героїв, які могли б сказати: «Ні, ми знаємо свою країну, ми не можемо». Це були ті, хто вихований за принципом: ми розстрілюємо, і хто влучніше поцілить, той — герой. Хто влучніше поцілить у того, хто падає, чи у того, хто біжить йому на допомогу, тому що це для них — «чужі». Сьогодні про це вголос ніхто не говорить.

Цей телевізійний простір окупації зараз просто детонував. Ми давали попередні сигнали. Я, колись писала про те, що власники каналів кілька разів на рік збиралися на якихось форумах у Давосі чи в Ялті й говорили «Quo Vadis?», «Куди йде Україна?», а потім поверталися й робили все, щоб Україна нікуди не пішла. Вона не може нікуди йти, якщо в неї в голові каша. Вона може тільки стати жертвою різних гострих сценаріїв. І ця величезна відповідальність лежить не лише на журналістах, які були там «підсобними робочими», а й на тих, хто був повально російськими менеджерами. Не кажу, погані вони чи хороші. Але вони були в тому контексті й не вважали, що це настільки їхня територія, що можна за неї вбиватися.

На цій території було зручно заробляти, де вони хотіли показати себе, де вони заводили міжнародні лобістські зв’язки. А країна була у жахливому інформаційному стані саме тому, що ми бачили одних і тих самих політиків на різних каналах, які там збиралися раз на тиждень для того, щоб... показати себе. А країна себе не бачила. Я багато років, зустрічаючись у регіонах, прекрасно розуміла й говорила про те, що країна знаходиться в інформаційній ізоляції — один регіон від іншого. Тому перша ейфорія Майдану була від того, що люди побачили себе — таких подібних із різних регіонів — нормальних, навіть на дотик хотілося переконатися, що є ще такі, як ти. А блокпости стояли на інформаційних венах. Зараз усі ці тромби повідривалися, і, звичайно, виникла дуже небезпечна ситуація. Одна частина країни почуває себе покинутою, невиговореною, незрозумілою, як Донбас. Хоча там теж є дуже багато пристойних, нормальних, цікавих людей, яких я бачила у своїх поїздках. І всі ці роки, незважаючи на різні режими влади, мене не зупиняв інтерес до Донбасу. Були такі часи — давно-давно, коли Янукович перший раз був прем’єром, — що для того, щоб туди мені можна було потрапити, треба було шукати дозволів. Але я шукала й їхала. А коли потім цих дозволів не треба було питати, багато хто взагалі нічого не робив, щоб зрозуміти регіон, а тільки обзивав тамтешніх як міг. А ситуація якраз у тому, що там дуже багато людей інакше відчувають і силу держави, і відповідальність за неї. Але для цього треба мати «перекладачів», які розуміють це і мають щирий до них інтерес. Репрезентантів їхнього культурного, європейського Донбасу. Їх треба було виявити там, вони є. Ми знаємо Ігоря Тодорова, ми відкрили більшій аудиторії Ігоря Панича, який весь цей час провів на Євромайдані. Ми виростили кількох дуже цікавих молодих людей, які працюють у громадському секторі — той же Сергій Стуканов. Згадаємо Острозький клуб спілкування молоді. Це крихітна робота по тому, щоб це виявити. Були в мене ще особисті зустрічі. Коли відбувалася Фотовиставка «Дня»  минулого року, я була вражена, як до мене підійшов могутній шахтар і сказав без усякої передмови: «Знаєте, це — наша вина». Це ще не так було очевидно. Але він сказав: «Це ми його випустили». Потім з’ясувалося, що він — колишній директор якоїсь шахти. Каже: «До мене на шахту брали тільки з одною «ходкою». Коли я згадую ці слова, я думаю про те, що цих слів зараз в ефірі не прозвучало. З Донбасу не було прямих включень від таких людей.

Від «Свободи слова» на ICTV я написала нервово-гарячий пост, що ми знову там бачимо людей з абонементом. Шуфрич, ніби нічого не сталося, розказує про свої великі заслуги, що він міг вписатися і в той план, і в той, і між тими, і тими відчуває себе в шоколаді, й виявляється — все це щастя 2004-го подарували... Симоненко, Медведчук, ми їм усім повинні вклонитися. А в той час на Донбасі глибока образа закипає. І тих людей, незважаючи на революцію, поки не почули. А потім знову з’явиться Шустер із великими талантами, можливо, ще якісь інші люди, але чи справді це приведе до того переосмислення, буде залежати від чесної постановки питань. І те, що відбулося в головах «Беркуту»...

Важливо — як має бути з інформаційним полем далі? Про відповідальність власників каналів за політику апартеїду до власного народу я говорила всі ці роки. Сьогодні журналісти, повторюю,  все хочуть звести до одного Януковича. І всі проблеми затулити ним. Не звертати увагу, що замість уряду національної єдності може виникнути партія реваншу. Яка може привести нас до третього Майдану або взагалі катастрофічного сценарію. Енергію людей треба витрачати дуже раціонально. Після першого Майдану 10 років пройшло, але жодних інформаційних висновків зроблено не було. Тому зараз буде або реальний прорив до стандартів людської та професійної поведінки, або дуже погані результати. Не треба забувати про могутнього гравця, який має особливий інтерес у тому, щоб ми провалилися зі своїм сценарієм націотворення та державотворення.

У 1999 році нам нав’язали сценарій: президент-реформатор проти червоної загрози. А потім ця «загроза» з таким президентом чудово співіснували. Другий сценарій: нам запропонували обирати із двох зол. Я тоді писала, що журналісти обгавкали «противсіхів», які просто намагалися з цієї парадигми вискочити. Їх заплювали та затролили. Сьогодні якщо рубильник до стандартів, до європейськості різко не перемкнуть — наступний сценарій, боюся, стане вибором найкращого варіанту самогубства. Може, час вибрати життя?

Але життя — гідне людей, які стільки понесли вже втрат. Як написав наш автор Олександр Прилипко, «коли покінчимо зі злодіями, треба взятися за дурнів». Інший автор «Дня» Юрій Костюченко прокоментував: «Не було б дурнів, не було б і злодіїв». А я в кінці додала: «Хто ж буде займатися «полем чудес»?»

Сьогодні всю відповідальність на себе візьме партія здорового глузду. Але цю партію треба вирощувати. Таких персонажів, як Шуфрич, завдяки ТБ знають усі, а світлих людей із Небесної Сотні ми вперше побачили на екранах... мертвими. Це вирок інформаційній картині країни. І привід задуматися, чи можуть ці жертви змінити «сітку мовлення»?

Ті, хто говорив про плюралізм, — насправді обирали українофоба і людину українського мислення і змушували їх з’ясовувати до посиніння, хто правий, де істина?

Треба давати слова людям, які хочуть жити в кращий країні. Не важливо, хто вони за національністю. Головне, щоб вони вважали Україну своєю. Треба закінчити кастинг негідників. І переключитися на змагання чеснот.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»

Колонка написана 26 лютого 2014 року

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments