Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Чужа Вавилонська вежа

18 серпня, 2018 - 08:55

Наші спогади про минулих друзів є зайвими. Ми не так згадуємо, як намагаємося договорити, дослухати, уявити, як би відреагував наш друг на наші сьогоднішні новини, про які він не дізнався і не дізнається, але нам хотілося б. Ми немов продовжуємо їхнє життя, розтягуючи його, як тент, до того місця, де ми самі зараз. Загальна візерункова тінь.

А іноді перечіплюємося через їхні словах або ідеї, на які не звернули уваги вчасно. В Аліка Сидорова, який разом з Ігорем Шелковським, зробив світовими знаменитостями московських концептуалістів, ідей було більше, ніж можливостей їх здійснити. Я пам’ятаю, як Алік з виру радянського часу пропонував створити нову острівну Росію. Ідея була простою, як анекдот: дістати грошей, купити острів, створити там щось на кшталт землі обітованої для росіян, а заробляти, продаючи поштові марки нової країни, члена ООН, а також всі інші атрибути державності на експорт плюс листівки з видами екзотичного острова.

Будь-хто, кому ця ідея здається божевільною (вона насправді є такою), уявіть, що ви у зашкарублу добу Брежнєва замислюєте двомовний, російсько-французький журнал сучасного мистецтва, який буде робитися в Москві та Парижі, а присвячено його буде невеликій групі художників-нонконформістів, про яких тоді ніхто не знав, крім їхніх друзів. І він це зробив, незважаючи на безліч обшуків і загроз з боку КДБ, а журнал, у свою чергу, зробив тих, кому було присвячено статті, найвідомішими та найуспішнішими митцями сучасності.

Але я часом згадую іншу ідею Аліка, на яку тоді не звернув уваги, як дуже часто пропускав повз вуха його фонтанування екзотичними задумами, які він викладав під час наших численних гулянь у нього в комунальній квартирі на Чистих ставках.

Це був 1988 рік. Я обговорював з Аліком ідею літературного журналу [https://ru.wikipedia.org/wiki/Вестник_новой_литературы], який ми тоді з Мишком Шейнкером почали втілювати. А Алік, слухаючи про те, чому журнал буде присвячено, і кого ми збираємося до нього запросити, сказав (можливо, реагуючи на якісь політичні міркування, зараз вже не згадати), що нам не треба ні з ким воювати, з жодною спілкою письменників і товстими радянськими літературними журналами. Вони вже не конкуренти, вони побудували свою Вавилонську вежу, її не треба валити, її треба забути, з неї треба вийти, вона зруйнується сама. Слід побудувати свою вежу, свою від початку до кінця, і тоді, коли вона стане вищою й кращою за всі інші, про ту радянської Вавилонську вежу всі просто забудуть.

Ну, сказав і сказав. Хіба мало що Алік говорив, попиваючи горілочку або свій улюблений херес, або крижаний брют, йому протипоказаний через діабет. Витираючи руки об поділ скатертини, що звисала на коліна. Навіть не знаю, чому я взагалі цю метафору запам’ятав, тим паче що метафора була суперечливою.

Аліка [http://mberg.net/stati/umer-alik-sidorov] немає вже десять років, Діми ще більше, Віті  — не буду рахувати, але я дуже часто думаю про ті слова Аліка, яким, виходить, уже 30 років; щойно почалася Перебудова, і ось воно як все обернулося сьогодні. У калі й парші Росія, і виходу жодного немає, все лише погіршується рік у рік, і як це все вийшло, якщо того 1988-го все було начебто на місці, без веселкових сподівань, але й без відчаю через ту саму причину, що жодних надій не було спочатку.

Що ж зробили не так? Хто створив цю ситуація обману й мороку, в яку з такою радістю ухнула країна, завжди з поганою спадковістю, завжди така, що погано розуміє сенс соціальних правил, але що б так — з розмаху, пикою об тейбл?

Звичайно, можна знову паплюжити на всі заставки Путіна й чекістів, які обдурили, заманили в пастку велику, дебелу дівку, збентеживши її веселковим заміжжям з хорошим таким роботящим хлопцем, який зробив велику кар’єру на непомітній службі батьківщині. Тобто народ російський — наївний і довірливий до шаленої дурості, і його можна посварити, і підлу влада, що всіх обдурила, також туди.

Але подивімося на себе, ми ж, розумні-розумні, чи не помилилися, чи не прийняли лайно за цукерку при всій нашій культурній адекватності й досвіді недовіри до муляжів? Я не говоритиму про ту золоту радянську молодь, столичних мажорів, які ще за часів совка цуралися нонконформізму й совка рівною мірою. Вони не хотіли бруднити себе співпрацею з мерзенним совком, але й нонконформістів не любили за максималізм. За відсутність соціальної перспективи.

Саме вони, тільки-но почалася Перебудова, бурхливо і щиро влилися до числа її не просто прихильників, а таких заступників та радників виконробів, зробивши усі найвідоміші перебудовні проекти — газети, телеканали, сайти, інформагентства, видавничі та інші бізнеси, які розрослися й стали, власне кажучи, тією перебудовною Росією, в якій ми усі жили.

Ще вони ставали радниками кремлівської адміністрації, політтехнологами, політконсультантами, за допомогою яких німа номенклатурна перебудовна влада набувала голосу, мови спілкування. Тієї самої мови, якою і створювалися основи пропаганди, що затягла згодом своїми сиренами перебудовне суспільство до путінських обіймів.

Та що із цих мажорів взяти? Вони завжди хотіли якщо не продатися, то продати свій соціальний капітал дорожче, без бруду, не підло, не дешево, щоб і жити добре, і пальцем не показували, й діти не зневажали. І господар був не дурень. Так, з їхньою допомогою було побудовано єльцинську Росію, що непомітно трансформувалася в путінські.

Але що і як робили ми, ті, хто мав нонконформістський досвід, хто за жодні медяники не був здатний співпрацювати із совком, хто був недовірливий і культурно попереджений; що зробили вони, максималісти, в Перебудову? А вони теж дуже швидко повірили, що ось ця перебудовна халупа, цей дощатий зі щілинами барак, поспіхом збитий з номенклатурних дощок, щитів, крадених з будівництва комунізму, разом з плитами свого, доморощеного, чесного ДСП та склопакетами, надісланими доброзичливцями з Заходу, — і є вільна Росія.

Я пам’ятаю, як мене здивувало, коли найближчі й найрозумніші друзі почали друкуватися спочатку у цих прибалтійських, а потім і московських журналах, які робилися таємними лібералами, що швидко перебудувалися з радянських редакцій, а насправді звичайними сором’язливими конформістами.

Там була, звичайно, дуже тонка така межа, невловима межа між звичайним бажанням будь-кого, хто пише, мати читача за межами самвидаву та легкої поступкою, сенс якої полягав у тому, що ти немовби говорив: так, це була така мерзенна радянська контора, але ось настали нові часи, швидше за все, нові люди, так, назва залишилася, але час зараз інший, ми живемо у новій добі.

Це, звичайно, і був головний фокус самообману. Мовляв, ми живемо в нову добу, і час уже забути про підпілля та його недовіру і ненависть до всього радянського. Немає вже ні радянського, ні антирадянського, а є новий час, що звільнився від колишніх тенет. І в цьому новому часі можна і потрібно жити по-новому, інакше ти залишишся «моховистим» маргіналом. З газової котельні на Малій Московській.

Наступний крок був вже майже очевидний. Всі ті самі сміливі, розумні й непримиренні стали вступати до цих Спілок письменників і Спілок художників. Адже вони вже не радянські, а російські. Так, ці союзи мали жахливу репутацію, вони складалися з конформістів, фіскалів та негідників з талантом або без, але тепер там вже інші люди, і ось А вступив і Б вступив, а у них — чиста репутація.

Ця віра, що ось зазначена конструкція під назвою Перебудова — нехай там повно радянських кон’юнктурників, але ж все тепер нове, нові слова про свободу, європейський дім — і є нова доба, від якої не ліньки прийняти лавровий вінок і загалом славу.

Бо наступним кроком і стало прийняття почестей цього світу , та й як інакше? У нас одне життя, і вона так склалося, що нехай начебто і на схилі літ, але дочекалися ми визнання наших заслуг. Раптом виявилося, що у цій дивній громадській ненадійній конструкції знайшлося достатньо старанно розумних, досить молодих і цілком освічених, які зрозуміли, що не Вознесенський з Євтушенком — сіль землі, а ми.

І що тут поганого? Та нічого, крім того, що ось так непомітно ми самі стали однією з опор того самого сараю, який почали зводити й обживати тисячі й мільйони наївних і не дуже; і багато хто заглядав у вікно й говорив навмисно пошепки: бачиш, там навіть А і Б, значить все гаразд, вони люди досвідчені й недовірливі, але якщо й вони кажуть, що це не сарай, що не барак, що не пастка для лохів, а нова доба, значить, час, і нам можна з ними. У нове життя.

Власне, так і було побудовано єльцинську й путінську пастку, яку легітимізували, оголосили нормальним житлом, багато хто, якщо не всі, зокрема знамениті нонконформісти, які повірили що це лабуда — і є норма. І зубну пасту не можна загнати до тюбика, і фарш не можна провернути назад, і назад до совка повернутися неможливо.

Я говорю про це, зокрема й тому, що 30 років тому Алік Сидоров, обговорюючи зі мною ідею нового часопису, зі звичайною легкою тріщинкою в голосі сказав: варто будувати свою Вавилонську вежу, не ходіть до них, не товаришуйте, не боріться з ними, лише самі. Ось я й думаю, що якби ми вчинили так, як радив Алік, не було б того, що ми маємо зараз? Адже цю путінську безодню побудовано і з нашою участю, ми теж будували її, думаючи, що живемо нібито окремо від усього цього профанського й пострадянського, а насправді будували й облаштовували коридори та поверхи цієї безодні, в якій пропадаємо і пропадемо. А чому? Захотілося оплесків у цьому житті. Себе обдурили й інших.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments