Чи інваліди «зайві люди» в Україні?
Ставлення до інвалідів та людей похилого віку є тестовим показником людяності суспільства. Різні причини ведуть до втрати частиною наших співгромадян здоров’я і працездатності.
Проте це жорстко відбивається на їхньому матеріальному становищі та відчутті навколишнього світу, породжуючи настрої знедоленості, ущербності і песимізму не тільки у них самих, але й в оточуючих.
Тому перед українським суспільством, навіть у такий дуже непростий для нашої держави час, постає питання: якщо ми дійсно хочемо реалізувати потенціал людяності, який є в нашої нації, то маємо звернути увагу на проблему всебічної допомоги тим, хто сьогодні гостро цього потребує.
Інвалідам потрібні умови для самореалізації. Адже вони, у своїй більшості, це сильні і вольові люди, які здатні навчатися, працювати і вдосконалюватися. Але їм потрібні елементарні умови, законодавчі і побутові.
Свого часу в Європі мені довелося спостерігати за тим, як там залучають інвалідів до роботи.
Так, у Міністерстві оборони Бельгії знайшли працю для сліпого чоловіка на ім’я Ніколос.
Оскільки він був тільки незрячим, а голова, руки і ноги в нього функціонували нормально, то йому по силам стала робота кур’єра в будівлі Міністерства оборони.
Його завданням було перенесення документів з одного приміщення військового міністерства до іншого.
І він цілком справлявся з цим, не плутався між кабінетами і вже напам’ять знав, де який поворот та як безпечно пересуватися на східцях між поверхами.
Вражало, що співробітники міністерства ставилися до Ніколаса, як до рівного і з повагою, а він був дуже задоволений тим, що мав можливість працювати та відчувати себе потрібним бельгійському суспільству.
Чи можна в Україні змінити ставлення до людей з обмеженими можливостями?
Мабуть, що так, якщо в нашій державі, а не тільки серед волонтерів громадянського суспільства, відбудеться істотна зміна ставлення до інвалідів.
Потрібна соціалізації інвалідів. А для цього необхідно детально проаналізувати та вивчити, яким чином можливо поліпшити якість життя осіб із обмеженими функціональними можливостями.
Варто відмовитися від ставлення до інвалідів, як до «пошкоджених» людей і формувати ставлення до них, як до людей з особливими додатковими потребами.
Тобто ставитися до них так, як сьогодні ставляться в Європейському Союзі.
Між тим, найбільшою проблемою для інвалідів є «проблема доступності» у широкому її розумінні.
Тобто створення умов, які зрівнюють можливості інвалідів з можливостями інших громадян Української держави.
Усуваючи для цього фізичні і соціальні бар’єри, котрі заважають доступу інвалідів до всіх сфер життя суспільства.
За кордоном доводилося не раз бачити, як в європейських країнах ставляться до людей з обмеженою дієздатністю.
Так, по доріжці у парку бельгійського міста Брюгге їхав сам на електричному інвалідному візку молодик, майже повністю паралізований, який тільки й міг, що натискати кнопки на поручнях візка, регулюючи цим швидкість і напрямок свого пересування.
Бельгійці шанобливо поступалися перед інвалідом дорогою і водночас демонстративно не звертали на нього багато уваги.
Але ніби у самому повітрі відчувалося, що вони у будь-який-момент готові прийти йому на допомогу.
Те саме довелося спостерігати й у столичному Брюсселі. Коли приблизно о 7 годині вечора тротуаром пересувалася таким же чином на візках група паралізованих різного віку.
Але цю «процесію» супроводжували спереду і позаду соціальні працівники – чоловік і жінка. Було зрозуміло, що це виїзд на якийсь концерт, у театр чи інше колективне дійство.
Кидалося у вічі, що всі вони почувалися дуже впевнено і розкуто, адже знали, що суспільство ніколи не залишить їх сам на сам зі своєю бідою, і що вони цілком можуть бути впевненими у своєму завтрашньому дні.
На жаль, подібних випадків майже не пригадується у Києві. Хіба що за винятком того, що у травні-серпні, декілька разів на рік, у нас в Академмістечку якась добра душа провезе вулицею Семашка того чи іншого інваліда у візку з Новобілицького будинку-інтернату для старих та інвалідів.
А вони зачудовано оглядається на усі боки, на зелень кущів, дерев і трави. І на людей, які проходять повз інваліда і ніби не бачать його.
Європейський досвід заслуговує на увагу. Хоча інваліди виявилися останніми в ряду тих, хто знайшов на Заході рівні з усіма права – суспільство не відразу усвідомило, що не можна говорити про демократію, якщо існує соціальна ізоляція інвалідів.
Тепер же у країнах Європейського Союзу, Сполучених Штатах Америки, Канаді соціальний захист інвалідів дозволяє їм максимально реалізовувати можливість вести повноцінне життя і мати рівні права з іншими громадянами.
Сьогодні, внаслідок воєнної агресії Росії, проблема інвалідів набуває для України ще більш актуального значення.
Українські воїни, котрі отримали під час бойових дій в АТО поранення, потребують реабілітації і соціальної допомоги.
Можна сказати, що ставлення до людей з особливими потребами є не тільки мірилом людяності і толерантності в суспільстві, але й мірилом системної істинності поглядів суспільства.
Тобто, наскільки суспільство реалістично бачить себе і як ставиться до себе.
Таким чином, ще однією цариною, котра потребує переосмислення в Україні, є нова парадигма ставлення до людей з особливими потребами.
Слід не лише формувати державні і недержавні організації, які займаються їхніми проблемами.
Потрібно створювати інвалідам такі умови праці, які б автоматично інтегрували їх до повноцінного життя у всіх спектрах і напрямках суспільної діяльності.
Тут варто розпочати з невеликих кроків.
З надання можливості людям з особливими потребами нормально пересуватися у всіх видах транспорту, без проблем потрапляти до громадських і суспільних будівель, рухатися вулицями, отримувати роботу, задовольняти свої культурні потреби.
У такому разі ми наблизимо не тільки їх, а й себе до сучасного європейського цивілізаційного рівня.
