Дачний автобус
Він, насправді, зовсім не дачний — розвозить усіх до найближчих сіл за маршрутом, і хоч старенький і ніби гумовий, петляє між вибоїнами, що звуться дорогою, зі звичною покірливістю. Дачний він для мене й інших відпочивальників і, якщо вже вдало сів або став між кошиками, рюкзаками, величезними тітками та дядьками, то можна подумки поблукати і в дивовижних асоціаціях і заспокоїти себе, скажімо, таким: адже хочеться інколи невилизаних обірваних текстів, корявих шрифтів, шорсткостей і неправильності, втекти від буття, де все прораховано та відомо наперед, ось зараз насолоджуйся хоч інколи. Та хитрувати не виходить — зовсім не інколи, а набагато частіше, ніж хотілося б. У руках у мене ще були палиці для скандинавської ходьби і, хоч як дивно, контролер звернула на них увагу та запитала: «Захоплюєтеся теж?» Виявилося, що вона тренер із міжнародним сертифікатом, а на автобусній станції заробляє стаж і копійчану зарплату. У такому тісному салоні є і свій бонус — слухай у два вуха. Ось за півгодини і дізналася рецепт квасу з бузини (на відро), і про 27 (!) кліщів, що витягнули лікарі зі спини моєї супутниці, що сиділа поруч. Таку кількість вона підхопила на своєму городі, і я навіть мимоволі відсунулася — раптом не всіх знешкодили. Все ж думаю, трохи прибрехала, 27 — аж надто екстравагантно. Якась дачниця розповідала по мобілці про своє враження від нового київського пішохідного моста і, захлинаючись, описував фонтан перед самим входом на нього, ніби схожий стояв у часи її дитинства перед Бессарабським ринком, і дітвора так само весело крутила педалі довкола на своїх маленьких велосипедах. І також сміялася. І тут мої руки на автоматі почали нишпорити в сумці, намацуючи свій телефон: що нового в пошті, в Viber, хто з ким, куди і почому в обраному марафоні, а швидше за все, аби звично зайвий раз упевнитися, що він, вічний супутник, на місці. Добре, що в принципі спокійна і навіть дещо інертна в любові до зайвого листування, а тим паче, викладання своїх фотографій. До речі, даю безплатну пораду, правильніше, підказку для вдалого ракурсу — «я кудись бігла і раптом озирнулася». Виходить дуже природно, якщо хто не знав. Одним словом — підборіддя до неба, повіки — опустити, погляд — туманний. Мені на це хвилин і секунд шкода, хоч у житті — базіка, а в телефоні — мовчунка, що означає не номофоб. Відразу зізнаюся, довідалася про це слово нещодавно, може, всі давно знали, але все-таки не думаю. Номофобія — це страх залишитися без мобільного під рукою, навіть на п’ять-десять хвилин. Виявляється, в активному віці, за статистикою, перевіряють телефон 157 разів на день, а старшому поколінню вистачає 30. Уже не секрет — стосунки зі смартфоном досить токсичні: порушується ритм сну, знижується імунітет, чіткість концентрації і, як сказала одна номофобська активістка, незважаючи на те, що мобільні дотики поступово погіршують зір, свої та чужі зморшки бачимо добре і друге підборіддя, і сутулість теж. Отже, цифрове старіння — нова лякалка, яка вже приносить, окрім проблем, прибуток творцям косметики, дерматологам, фахівцям естетичної медицини, неврологам, технарям, що удосконалюють методи захисту від блакитного випромінювання. Можу, щоправда, когось проминути — список великий. Зрозуміло, що, маючи ненудний гаманець, можна не дуже і хвилюватися — і хребет уміло умовлять, і гусячі лапки начебто розгладять, адже з мобілкою ми часто мружимося та насуплюємося, якщо текст дрібний, а занурившись — моргаємо в два рази рідше. Ось і обтяжування повік і небажане скорочення мускулатури обличчя. А шия? Є навіть визначення — «технічна шия». Знайшла одну безплатну пораду — як мінімум припинила читати повідомлення на ходу, і тримати телефон потрібно на рівні очей. Свідомо уникаю прикладів, які тягнуть за ціною в десятки разів більше, ніж цей текст. Отже, клітинна терапія, філери, біоревіталізація, амінокислоти, пептиди, імператорський вогняний масаж, магнітотерапія та червоний лазер... відпочивайте без мене. Оскільки нічого з цього та багато чого іншого ніколи не застосовувала, своєї думки не маю, і звучить для боязкого вуха й уяви все це достатньо стомливо. Ось і вирішила з усього широкого асортименту обрати щось доступне й заспокійливе. Наприклад, якщо вага голови в середньому близько п’яти кілограмів, то нахиляючи її під кутом тридцять градусів, ми створюємо навантаження на верхній відділ хребта в чотирнадцять кілограмів. Значить, може з’явитися кисневе голодування, головний біль, і постава відреагує, певна річ, не компліментно. З безплатного: можна застосувати самомасаж валиками, м’ячиками, еспандерами. Цікаво, вирішила підрахувати, скільки ж текстів написано та прочитано, і все, схилившись, і нічого. Щоправда, маю свою теж безплатну пораду — раптом що, вдома лягаю на цвяхи, є такі ремені. Вони зі мною вже років тридцять. Цікаво, скількох лікарів замінили, працюючи чітко і з моєю мікроциркуляцією, і зі шкірою, а також сном. Товстий гаманець легко відкривається, довірливо прочитавши про сироватки для стомленої шкіри, що блокують дію блакитного світла, двофазну антистресову своєрідну бовтанку, енергетичні креми для контуру очей, що страждають від цифрових пристроїв — та тут і «скромних» депутатських прибутків може не вистачити. Знайшла і для себе найпростішу пораду, вірніше, безпечну вправу — в перерві між роботою притиснутися до стіни і стояти щонайдалі, але, виявляється, і тут не все так просто: аби не зафіксувати неправильне положення спини, варто проконсультуватися в мануального терапевта, адже тут важливо зрозуміти правильну рухливість хребців. Як я жила до цих пір, не знаю, а жінки в автобусі з кошиками, важчими за голову в разів п’ять і більше. Як у них з рухливістю, шкідливим блакитним випромінюванням... та ще в таку спеку, до того ж у задушливому салоні. Тому краще ні про що не знати, думала, зручно влаштувавшись на своїй відкритій високій терасі, до якої, нарешті, доїхала. До того ж видався день випадкового похолодання, і небо приголомшувало своєю новою контрастною чарівливістю — одягнулося в незрівнянно яскраво-блакитне, а хмаринки в надзвичайно біле, просто сліпуче — і все мудрування випарувалося з легкістю повітряної кульки. Літо, літо... Внизу на сільській дорозі, хлоп’я років трьох-чотирьох запускало величезного різнобарвного змія і сміялося разом із татом так соковито, так дзвінко, що остаточно звільнило мене від усяких лякалок.
І тут просигналив телефон.
