Діти у вогні
Сьогодні на будинках розміщено прапори з чорними стрічками. В Одеській області траур по шести дітям, які загинули на пожежі. Поліція та МНС з’ясовують причини трагедії у селищі Шабо. Судячи з доступної на сьогодні інформації пожежа виникла внаслідок користування несправним електроприладом. Це не перша така подія в країні: раз у раз ми дізнаємось про загибель дітей на пожежі у Вінницькій, Донецькій, Рівненській областях. Дай Боже, щоб остання…
Страшна доля загиблих діток змушує звернути увагу до становища дітей в Україні загалом. Можна стримано привітати зміни до законодавства, унесені у січні цього року, якими врегульовано статус дітей – жертв війни, та впорядковано інститут патронату – тимчасової опіки над дитиною, позбавленої батьківського піклування, поки вирішується її доля. Але ці законодавчі зміни мають бути наповнені реальною практикою. Поки ж у програмі дій нового уряду реформування системи захисту прав дітей та охорони дитинства не передбачено. Як і раніше, судячи з цього, державна ювенальна політика буде обертатися навколо соціальних виплат сім’ям з дітьми. Нібито грошима можна все вирішити…
Але проблема не тільки у державній політиці та уряді, який варто критикувати за недостатню увагу до українських дітлахів. Проблема і в нас, дорослих. Колись одна жіночка, палко протестуючи проти ювенальної юстиції, яка нібито відбирає дітей у батьків, сказала мені: «Дитину може народити і виховати будь-хто».
Я не настільки впевнена, як ця жінка. У мене є кілька питань. Наскільки ми, дорослі, готові до зустрічі зі світом дитинства? Чи завжди є у майбутніх батьків ресурс любові, сил, життєвого досвіду, фінансів зрештою для того, щоби народити та виховати дитину? Чи готові ми бачити в дитині особистість, людину, гідність якої ми маємо поважати? Зрештою, наскільки відповідальними за благополуччя дітей ми є?
Діти гинуть не тільки на пожежах. Подивіться на статистику дитячих суїцидів. Серед підлітків самогубство – третя за частотою причина смерті. Діти страждають від насильства, як батьківського, так і жорстокості своїх однолітків, і що є дуже прикрим – від педагогічного насильства. І правових засобів протидії цьому дуже і дуже небагато. Яку міру відповідальності, наприклад, можна застосувати проти вчительки, яка називає дитину тупаком? Це ж не злочин. Це в юридичному сенсі навіть не проступок.
Діти несуть на собі, на своїх слабких плечах всі соціальні та політичні гріхи та негаразди нашого суспільства. На часі підставити дітям своє плече. Як уявляється, на часі повернутися до ідей ювенальної юстиції та юстиції, дружньої до тини, з залученням до їх структур та засобів ресурсів не тільки держави, але й громадянського суспільства, і сім’ї зрештою. На часі серйозна розмова про засоби протидії насильства щодо дітей у школі. На часі вироблення державної ювенальної політики з відновленням центрального органу виконавчої влади у справах дітей, посилення ресурсів та удосконалення роботи служб у справах дітей.
І не можна відмовлятися війною. Діти чекати не можуть.
