Існування нації спирається на свідому волю її членів.
Іван Лисяк-Рудницький, історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки

До чого тут Божоле?

12 червня, 2020 - 11:05

Буквально цими словами відреагувала на реакцію друзів, яким щойно розповіла, що зі мною трапилося. Ця сімейна спортивна парочка — чомусь сміючись і перебиваючи один одного — почала мені нагадувати, що вони розповідали щось подібне, що це був кошмар, та ще й у чужій країні. Навіть дали назву цій події — ніч з Божоле.

І я згадала: дійсно, пару років тому, а вони обидва ортопеди, але у відрядження до Франції поїхала лише дружина з групою інших учасників наукового семінару. Був листопад, рідний місяць для молодого французького вина, і наприкінці останнього робочого дня — хоч у них був і не хміль-тур — звичайно, влаштували собі свято. Потім, прийшовши досить пізно додому, не в готель, а зняту на тиждень квартиру, вона вийшла на терасу, трохи охолонути, подумати, насолодитися вечором. Поки перебувала у своєму вакуумі — балконні двері, тихо ковзнувши по рейках, незрозуміло як зачинилися. Причому безнадійно, як зрозуміла вона через хвилину боротьби. Ось так у центрі Європи вже зовсім не літньої ночі билася в чужу двері, а шансів — нуль. До того ж у цей час далеко від центру перехожих не було і не передбачалося, що вони будуть.

Через скло сумно дивилася на своє вже приготовлене до сну ліжко, на нову сорочку в дрібну клітинку, яку того вечора збиралася оновити, й розуміла: осіннє свіже повітря забезпечене до ранку. І раптом зовсім несподівано почула знайомі голоси — це поверталася група, причому цією вулицею вони не збиралися і навіть не планували йти. Опинилися тут невмотивовано й абсолютно випадково. Коли вони, нарешті, зрозуміли сенс вигукування і зорієнтувалися, де шукати господарів зйомної квартири, — була вже глуха ніч. На щастя, виявилося, що будити господарів і не довелося. Новий винний рік там був у самому розпалі. І прийшли визволяти, прихопивши вина й закуски. Чудова була ніч.

«Так, але у мене все було всуху, — відповіла їм, вислухавши, — і мої двері поставили підніжку в моїй власній квартирі, та й розгубилася я лише години за дві боротьби з цими дверима, коли зрозуміла, що ситуація зі мною зовсім не жартує». Коли зрозуміла, що скоро ніч, а от чи скажу я собі «на добраніч» — це під великим питанням. Прозаїчно і буденно — згодна. Але якщо у тебе зовсім несподівано заклинює наглухо двері в одній з кімнат, причому тим замком ніхто давно не користувався, а ключі, мобілка, ввімкнутий телевізор, на щастя, на плиті нічого не готувалося, — в недосяжності, то все ж не до жартів.

Давно впевнена, що всі предмети, які нас оточують вдома, вельми енергетично активні. Може, навіть вони вміють ображатися або щось нам радити, але ми не чуємо. Скільки разів, наприклад, збиралася, та все було ніколи, прибрати стаціонарний телефон. Я їм по суті давним-давно не користуюся, мобілка вирішує всі проблеми. І ось, опинившись ізольованою без будь-якого сучасного зв’язку, телефонів, пам’яті всіх контактів, я подивилася зовсім іншими очима на ще недавно начебто не потрібний мені стаціонарний апарат, який спокійно відпочивав десь у коридорі, і який (на щастя) тихо жив у цій кімнаті. І тут я зрозуміла: ось що мені допоможе. Хоч ні друзям, ні сім’ї по цьому телефону зателефонувати не можу, адже номера в мобільнику, а я повторюся — з ним як на різних островах.

І все ж у екстрим-режимі мозок стає гнучкішим, і якийсь якірний номер сплив в моїй пам’яті. Виявилося, зателефонувала я до комунальних служб, там мені відповіли: «Ми цим не займаємося, ми ж не ведмежатники». Щоправда, дали телефон рятувальників, довелося запам’ятовувати номер на слух, адже записати було нічим.

Телефоную їм, взявши слухавку, терпляче вислуховують мене: «Ви що хочете, щоб ми ламали вхідні двері?» Звичайно, це був не найкращий варіант, і я пояснила, що можна піднятися через балкон, але потрібна висока драбина. «Ні, драбини у нас точно немає, — мені відповіли, — а ви виходьте на балкон і «волайте до людей». Нехай люди знають, що вам потрібна допомога, або телефонуйте пожежникам».

Кричати я не стала, це безглуздо. Набрала 101. Дівчині-оператору одразу почала пояснювати:

— Я розумію ваші навантаження, може, я й не в тему. Адже у мене нічого, на щастя, не горить. Плита вимкнена. Але крім вас, схоже, ніхто не зможе допомогти.

— Телефонуйте друзям, родині, що у вас нікого немає?!

— У мене всі є, але немає мобільного зв’язку під рукою. І ось дійсно виходить, що нікого  немає.

Ми ще три хвилини обговорювали проблему, нібито зовсім незагрозливу, але й нерозв’язну. Чергова нарешті сказала мені:

— Зараз дам сигнал службам, а ви виходьте на балкон і стійте там, щоб наші хлопці, не гаючи часу, швидко зорієнтувалися, де ваша проблемна квартира.

І ви знаєте, я побачила зверху, що у двір заходять пожежники з драбиною, буквально через 10 хвилин, а це були, як потім, познайомившись, записала — пожежники другої бригади пожежної рятувальної частини з вулиці Володимирської — Володимир Маляренко і Дмитро Кудрик. Вони миттєво виставили високу драбину, зачепивши її за балкон, перевірили міцність, і ось уже один величезний на зріст хлопець у повній екіпіровці перестрибує через балконну огорожу. Він підійшов до цих зачинених дверей, а я стою поруч і дозволяю йому вибивати якщо що, мені вже було не шкода. Але він, професійно оцінивши ситуацію, покликав ще й товариша з якимось метровим ломом, і вони зовсім ювелірно відчинили двері, нічого не пошкодивши. Звичайно, я почала 100 разів говорити «дякую», я навіть не могла зупинитися...

На вулиці вже був пізній вечір. І я відчула, що вільно погладила рукою знижений у ціні всім минулим життям мій старенький телефонний апарат.

Було б Божоле — я б з ним чокнулась. А так вирішила, що він стоятиме в моїй квартирі до найглибшої старості.

Адже друг пізнається в біді...

Газета: 
Новини партнерів