Проблема демократії не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися.
Алексіс де Токвіль, французький державний діяч, історик, суспільствознавець

Донбас і український символізм

25 липня, 2016 - 10:11

Близько трьох чвертей мешканців територій Донеччини по обидва боки лінії розмежування найбільше бояться поновлення бойових дій у місцях, де вони проживають. Разом з тим, 28% жителів так званої «ДНР» заявляють, що бояться повернення територій, де вони проживають, під контроль України.

Про це свідчать результати соціологічного дослідження «Особливості свідомості та ідентичності жителів підконтрольної та непідконтрольної Україні територій Донецької області», що їх презентували у Києві в четвер. Ініціатори дослідження – аналітичний центр «Фабрика думки «Донбас» - кажуть, що на базі напрацювань соціологів створять комунікаційну стратегію реінтеграції Донбасу, яку планують презентувати восени цього року. За їхніми словами, це – перше від початку конфлікту на Донбасі комплексне порівняльне дослідження настроїв мешканців Донеччини – з територій, як підконтрольних Києву, так і непідконтрольних.

Дані дослідження показують, що люди, які мешкають по обидва боки від лінії розмежування, «досі становлять єдину соціокультурну спільноту», яку об’єднує сильна регіональна ідентичність, потреба у захисті з боку «сильної держави» та «сильного лідера», а також значущість культурних та економічних зв’язків з Росією, каже керівник аналітичного центру «Фабрика думки «Донбас»» Дмитро Ткаченко. Водночас, дослідники фіксують появу значущих відмінностей між жителями підконтрольних та непідконтрольних територіях Донеччини.

Дані опитування на території так званої «ДНР» фіксують, що там формується спільнота людей, які відчувають себе її «громадянами». Наразі їх 18%, і дослідники наголошують, що ця спільнота є неоднорідною і переважно складається з тих, хто у відповідь на питання про свою ідентичність «просто знизують плечима». «Щойно українська влада відновить контроль над цими територіями, це все дуже швидко реконструюється. Але якщо нічого не робити, ця ідентичність, швидше за все, тільки зростатиме», – каже генеральний директор українського офісу міжнародної дослідницької агенції IFAK Institut Сергій Говоруха.

А за три-п’ять років Україна ризикує «остаточно втратити» людей, які мешкають на неконтрольованій територій, резюмують автори дослідження. Окрім того, кажуть дослідники, мешканців Донеччини розділяє те, як вони оцінюють поточну політичну ситуацію в Україні. Результати опитування свідчать: жителі підконтрольних Києву територій найчастіше (45%) описують ситуацію в державі як «політичну кризу». Друге за частотою окреслення (33%) – «боротьба інших держав за сфери впливу на території України».

Натомість у так званій «ДНР» найчастіше події в Україні описують як «громадянську війну» (44%) та «боротьбу українських олігархів за сфери впливу». Порівняно небагато мешканців (24% на підконтрольних і 14% на непідконтрольних Києву територіях) говорять про «війну з Росією». Дещо різняться і відповіді на питання про бажаний зовнішньополітичний курс України. У так званій «ДНР» 48% населення виступають за економічний та політичний союз із Росією, 30% – за неприєднання України до жодних економічних та політичних союзів і лише 9% – за вступ до ЄС.

На підконтрольних Києву землях найчастіша відповідь – позаблоковість (38%). За інтеграцію в Росію та з ЄС виступає приблизно порівну населення (22 та 23% відповідно). Оцінюючи емоційне самопочуття людей, які мешкають по обидві сторони лінії розмежування, соціологи звертають увагу: і там, і там переважають емоції тривоги та втоми. Однак, зауважують вони, у так званій «ДНР» люди в рази частіше відчувають емоції надії та згуртованості.

Сергій Говоруха пояснює цей феномен двома чинниками: по-перше, у кризових ситуаціях для людей природніше гуртуватися, а, по-друге, тут йдеться про «завзяття неофіта». «Люди, які потрапили до нової структури, нової організації, схильні самовідтворювати тезу про те, що ще трохи і все буде добре, життя налагодиться», – пояснює він. У рази частіше на підконтрольних Києву територіях люди стверджують, що відчувають розчарування, відчай, злість і страх…

Майже два роки тому, переселяючись з Донецька до Маріуполя і перетинаючи перший український блокпост, над яким майорів національний прапор, я відчув не просто фізичний в'їзд на територію, контрольовану «своїми» військовослужбовцями, але й те, що я вкотре умоглядно «в'їхав» у природну для себе обставину: я – українець. Тобто належу до українського народу.

Зрозуміло, це почуття було особливим у контексті тих причин, які в серпні 2014-го змушували багатьох донеччан перебиратися зі свого міста до столиці Приазов'я. Але якби я не проїхав український блокпост, над яким розвивався національний прапор, з усім символізмом, що звідси випливає, у мене не виникло б цього почуття, що укріпило моє національне «я». Воно було б потенційним, але не розкритим. Таким самим нерозкритим, якими залишаються потенційні українські почуття багатьох жителів Донбасу.

Саме українського символізму наразі бракує на Донбасі. Адже символ – це те, що інтегрує індивідуальну свідомість у єдиний простір культури. Він поєднує особисте розуміння з загальним смисловим полем і допомагає долати одну з головних проблем людства – відчуження один від одного. Імовірно, блокпости з вітчизняними прапорами – це не те, що сьогодні здатне пробуджувати в них несуперечливі патріотичні відчуття. Але, можливо, є інші національно-культурні символи, які викликали б у них позитивні асоціації з Україною та інтегрували їхні національні переживання в загальноукраїнські.

Такими символами можуть служити певні національні цінності, персоналії, місця, явища, інститути, досягнення, образи, риси, які значна частина населення Донбасу прийме, радше, як щось своє, рідне, близьке, ніж як щось сусіднє і чуже. Іншими словами, символи, наштовхуючись на які звичайні донбаські мешканці відчували б не ментальний розрив з іншими регіонами України, а, навпаки, приналежність до однієї великої та різноманітної української родини.

Ці символи можуть бути пов'язані з предметами гордості за рідну країну та свій народ. Зрозуміло, серед населення Донбасу поняття «свого народу» може як звужуватися до регіональних кордонів, так і поширюватися на весь східнослов'янський світ. Тому в нашому випадку важливо, щоб сукупність українських символів, які інтегрують Донбас в Україну, була б «центром тяжіння» в тому суспільно-інформаційному просторі, в якому живе донбаське населення. На сьогоднішній день серед подібних символічних чинників для прикладу можна виокремити такі.

Тема рідної землі, образ селянської та шахтарської праці. Згідно з даними соціологічної групи «Рейтинг», найбільше жителі Донбасу пишаються місцем свого народження і територією, на якій вони живуть, а також умінням господарювати та працьовитістю свого народу. В загальноукраїнських результатах фактори місця народження і рідної землі також опинилися головними. А ось для росіян, на відміну від Донбасу і всієї України, першим приводом для гордості за свою країну є її історичне минуле…

Персоналії. Для жителів шахтарського регіону важливо не просто, щоб відома людина була родом з їхнього регіону, але щоб вона ще й асоціювалася, як «своя». Тому, говорячи про персоналії, слід звернути увагу на тих українських діячів донбаського походження, котрі в краї териконів не є де-факто чужими. Як, наприклад, у випадку з Василем Стусом, розмах особистості котрого адекватно в Донбасі оцінюють лише вузькі студентсько-інтелігентські групи. До складу «своїх» для регіону можна записати таких видатних українців, як актора Леоніда Бикова, спортсмена Сергія Бубку, артиста балету Вадима Писарєва, оперного співака Анатолія Солов'яненка та інших.

Історичні простори – Київська Русь, Запорізька Січ, УРСР. В образі першої увага концентрується на Києві; у нинішніх донбаських умовах це має більш ніж символічне значення. Запорізька Січ виступає таким собі історико-героїчним мостом між Донбасом і рештою України. А чинник УРСР підкреслює, що донбаський край навіть у радянській системі, де пройшло його становлення, був прив'язаний до певного українського простору, а не конкретно до російського чи автономного «республіканського».

Душевні якості. Жителі Донбасу вважають себе доброзичливими, гостинними, працелюбними та господарськими. Те ж саме можна сказати й про українців загалом. А подібне, як відомо, тягнеться до подібного. Всі ці якості будуть надзвичайно актуальними у спільному відновленні нормального життя в країні після того, як увесь Донбас буде звільнений.

Цей список символів, звичайно ж, можна продовжити та деталізувати. Але головне питання полягає в тому, як ці символи повинні циркулювати та використовуватися в якісному контексті в державній риториці, громадських акціях, матеріалах ЗМІ. Що частіше жителі Донбасу читатимуть, чутимуть і бачитимуть те, що даватиме їм можливість відчути себе українцями, то менше проблем буде надалі з агресивними проросійськими настроями в регіоні.

Але подолання культурно-ментальних протиріч, безумовно, не вирішить актуальних проблем у соціально-економічному житті шахтарського краю, зокрема – у відносинах із Києвом. Але одна справа – розділяти сімейний бюджет в атмосфері «самотності вдвох», а інша – коли присутній емоційний зв'язок, який базується на спільних цінностях, що не зводяться тільки до матеріальних благ.

Новини партнерів