Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Довга дорога до правосуддя

«22-28.03.2019»
28 березня, 2019 - 18:34
ВІЛЬНЮС, 1991 р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

«Політичним судилищем», «грубою провокацією» і «переписуванням історії» одностайно назвали в Росії перші вироки, що їх виніс цієї середи Окружний суд Вільнюса. 28 років було потрібно литовському правосуддю, аби назвати і засудити винних у загибелі 14 і пораненні сотень мирних громадян під час штурму радянськими військовими підрозділами і спецслужбами Вільнюського телецентру 13 січня 1991 року.

З погляду українців цей процес цікавий навіть не тим, що серед засуджених такі високі діячі радянського режиму, як екс-міністр оборони СРСР Дмитро Язов, а й, наприклад, прямою паралеллю з нашими власними пошуками правосуддя у справі розстрілу київського Майдану. Через 5 років після трагічних подій у відсутності вироку винним в яких сьогоднішню владу України звинувачують не лише вітчизняні активісти й журналісти, а й наші західні союзники.

У ніч на 11 березня 1990 року Литва першою із союзних республік оголосила про вихід із СРСР, по факту про відновлення незалежності країни, окупованої радянськими військами ще 1940-го. На тлі зростаючої в СРСР економічної та політичної кризи, побоюючись реакції Заходу, союзна влада готувала силовий сценарій у відповідь майже рік, до цього обмежуючись енергетичною блокадою вчорашньої республіки.

Нарешті в січні 1991 вони пішли ва-банк, інспірувавши протести частини російськомовного населення і за добре нам тепер відомим сценарієм сформувавши з місцевих комуністів маріонетковий «Комітет національного порятунку». До Литви стягувалися підрозділи спецслужб й елітні війська. Паралельно глава СРСР Михайло Горбачов, який пізніше заперечував будь-яку участь у цих подіях, в ультимативній формі зажадав від Верховної Ради Литовської Республіки відновлення чинності союзної Конституції.

З 11 січня розпочалася силова частина каральної акції. Було перервано залізничне сполучення, на певний час значна частина Литви залишилася без телефонного зв’язку із зовнішнім світом. Не наважившись штурмувати будівлю парламенту, захищати який вийшли десятки тисяч жителів Вільнюса, колона у складі бронетехніки 7-ї гвардійської десантної штурмової дивізії та бійців спецпідрозділу «Альфа» КДБ СРСР рушила на телецентр Вільнюса. Тієї страшної ночі штурму загинуло 15 осіб, і близько тисячі було поранено.

Пізніше, і ми з вами теж добре знаємо, як це робиться, жодна офіційна особа СРСР — ні міністр внутрішніх справ СРСР Бакатін, ні міністр оборони СРСР Язов, ні Горбачов, який на той час став Президентом СРСР, — не взяли на себе відповідальність за події у Вільнюсі, заявивши, що про підготовку акції вони навіть не чули. А керівництво КДБ СРСР і спепідрозділи «Альфа» досі заявляють, що їхнім бійцям не роздали бойові патрони. Як і з перших загиблих у січні 2014 року на Майдані, самі лише натяки (а часом і прямі, що базуються лише на домислах, звинувачення), мовляв, кому було вигідно, той сам у своїх і стріляв. Тим паче, що один із загиблих — лейтенант «Альфи», а отже, «ми самі жертви» і «ми діяли строго в рамках наказів і чинного тоді законодавства СРСР».

І справді, пошуки істини, як і прагнення покарати винних, поставило перед литовським правосуддям чимало юридичних колізій. Завершене до грудня 1991 року прокуратурою Литви слідство так і зависло у правовій порожнечі. 1999 року нарешті оголосили вироки функціонерам литовської компартії, причетним до трагічних подій січня 1991 року. Але далі більшість обвинувачених переховувалася на території інших держав (переважно Білорусі й Росії), вже через кілька років у справі, згідно з чинним законодавством, спливав термін давності. І, що найскладніше, з позиції Білорусі та Росії датою виходу Литви зі складу СРСР, а отже, припинення чинності радянського законодавства, є лише 6 вересня 1991 року (коли воно було визнане Держрадою СРСР), що дало змогу оскаржувати в місцевих, а також європейських судах усі литовські запити, як і всі можливі вироки. Лише 2010 року до Кримінального кодексу Литовської Республіки було внесено зміни, що дозволили перекваліфіковувати висунуті обвинувачення як військові злочини і злочини проти людства, на які не поширюються згадані вище обмеження.

Зараз на лаві підсудних було лише двоє обвинувачених — Юрій Мель і Геннадій Іванов. Російського громадянина Меля — колишнього командира танка, що штурмував телецентр, 2014 року затримали на кордоні з Калінінградською областю Росії. Геннадій Іванов, який мешкав у Литві і, за версією захисту, нібито просто «стояв у радянській формі на посту біля Будинку друку», насправді був начальником служби ракетно-артилерійського озброєння 107-ї мотострілецької дивізії. Інші фігуранти процесу, як і нещодавно засуджений українським судом колишній президент України, у бігах... Їх засудили заочно. Загалом вирок оголосили щодо 67 громадян Росії, Білорусі, України, яких засудили до позбавлення волі на термін від 4 до 14 років.

Максимальний термін — 14 років — дістав колишній глава Вільнюського гарнізону, згодом заступник міністра оборони Білорусі генерал Володимир Усхопчик. «Та правда, яка на нашому боці, залишається правдою... За те, що ми, військові, тоді все спокійно зробили, нас нагородити треба», — жодним чином не розкаюючись у скоєному, прокоментував Усхопчик свій кілька місяців тому ще лише можливий вирок в інтерв’ю російському виданню «Взгляд». Через смерть голови КДБ СРСР Крючкова, найвисокопосадовішим підсудним, який представляв радянську спецслужбу, виявився командир операції, на той час заступник командувача, а через кілька місяців підвищений, імовірно, за Вільнюс до командира спецпідрозділу «Альфа» Михайло Головатов. 2011 року його затримали в Австрії, але пізніше австрійський суд, упродовж усіх років лояльний до запитів із Росії, відпустив його, наразивши країну на гучний міжнародний скандал. 2019 року литовський суд засудив його заочно до 12 років ув’язнення.

Поза сумнівом, найвизначніша постать з-поміж усіх засуджених — екс-міністр оборони СРСР Дмитро Язов. Літній вік обвинуваченого — 94 роки як захист, так і російська пропаганда неодноразово використали для ілюстрації тези про абсурдність і нелюдяність процесу. Тим часом, давши маху у Вільнюсі в січні 1990-го, в серпні 1991 року Дмитро Тимофійович у складі ГКЧП вирішив провернути ту ж таки схему вже у масштабі всього СРСР. Нехай і з меншими жертвами, і цього разу він так само не впорався, і вже через кілька днів записав відеозвернення до Горбачова, що повернувся із Фороса: «Пробачте старого дурня, що дав себе втягнути в цю авантюру». Утім, вже через кілька років, будучи амністований, він розповідав, що це із покаянним зверненням до Горбачова він дав себе втягнути від втоми, що він жодним чином не розкаюється, оскільки не було ніякого ГКЧП, ніякої змови і, як ви вже, напевно, здогадалися, ніякого перевороту. Старого рецидивіста Язова вільнюський суд заочно засудив до 10 років ув’язнення.

Гадаю, не варто продовжувати. Попри вироки, ні в кого — ні у двох обвинувачених, які з волі випадку опинилися на лаві підсудних, ні, тим паче, у тих, що в бігах, під надійним дахом російського і білоруського режимів, ми не знайдемо і крихти розкаяння, навіть щонайменшої частки сумніву, що щось у їхніх діях у Вільнюсі було не так. «Нічого не було», «я просто проходив повз», «я виконував накази», «та мене за це мали нагородити». Як і в родини загиблих рішення Окружного суду Вільнюса не принесе заспокоєння. — Правосуддя відбулося, але немає поки що відплати. І ще дуже довго адвокати вбивць у праведному за Станіславським гніві вимагатимуть скасування «несправедливих вироків» у європейських судах. І в деяких випадках, із суто формальних міркувань сліпої європейської Феміди, такі скасування будуть.

Помиляється той, хто вважає, що сенс правосуддя в тому, що жертви жадають помсти. Сенс його в іншому. Злочин, що залишився безкарним після подій у Вільнюсі, підштовхнув його організаторів до спроби перевороту 1991 року. Винесені з нього уроки, на жаль, часто-густо з незрівнянно більшим успіхом, злочинці та вирощене на їхньому досвіді нове покоління вбивць застосовували, зокрема, на Майдані, в Криму, на Донбасі. З цілковитою впевненістю у своїй безкарності, а отже, в їхній уяві, у правильності своїх дій. Я не стверджуватиму, що рішення Окружного суду Вільнюса нарешті перерве цей ланцюжок злочинів радянського/путінського режиму. Але, повільно і неспішно, рішення суду Вільнюса, як і рішення інших таких судів, сподіваюся, і щодо злочинів кремлівських вбивць в Україні, доказ за доказом, прецедент за прецедентом зводять будівлю майбутнього Міжнародного трибуналу, який, як колись Нюрнберг, поставить жирну крапку в досі нескінченному списку злочинів Кремля. Нехай це й станеться ще нескоро.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ