Етюд у криваво-чорних барвах
«03-09.03.2017»
Написана під враженням від не за календарем теплого сонячного дня весняна й радісна колонка попрямувала до кошика. Вечір середи забарвився для киян у криваво-чорні тони. Саме коли я повертався додому, за три квартали від мого будинку кілер із пістолета впритул розстріляв автівку бізнесмена. — Батько привіз додому з прогулянки двох своїх дітей, — шести й восьми років. Батько помер у «швидкій», двоє маленьких дітей з пораненнями в лікарні. Завтра, у четвер, коли вивітриться випите під диво авторства «Барселони» пиво, експерти багато говоритимуть про «повернення 90-х», про «Закон Савченко», про з тріском провалену Аваковим реформу поліції. Усе це буде, завтра. І усе це має сенс. Але жодні «90-ті», жоден «Закон Савченко» і непрофесіоналізм нестримно «постарілої» «нової» поліції не пояснюють того факту, що вбивця переступив через усі — як цивілізованого людства, так і злодійські норми моралі. Що він убив батька на очах його дітей, що він поранив цих дітей.
Епоха злодійської романтики, благородних злодіїв у законі залишилася у далекому минулому — і в житті, і в літературі, і в кіно. Смерть короля злочинного світу Артура, героя фільму «Злодії в законі» Юрія Кари, як смерть короля Артура середньовічного епосу, у масовій культурі нашого часу символізувала відхід у минуле цілої епохи, що мала свій моральний кодекс, своїх Ланселотів і Круглі столи. Не 90-ті, донбасівське свавілля хвиля за хвилею випліскується за лінію протистояння. І коли я кажу «донбасівське свавілля», це не обов’язково означає «російських бойовиків». Постріли снайперів на Майдані не лише вбили сотню героїв, вони зруйнували такою кривавою ціною відновлену за часів президентства Кучми монополію держави на насильство, а подальша війна виявилася не менш ефективним, ніж революція, соціальним ліфтом. І цей ліфт, як і у випадку з революцією, часто-густо черпав своїх пасажирів із самісінького підвального поверху.
Нехай українського Моторолу — Сашка Білого, і збили на злеті, сотні інших, хоч і без його відважної харизми і гучного імені, через поспішно сформовані силовиками і певними політичними силами батальйони, набули ореолу героїв-добровольців. І навіть сьогодні, коли вчинені ними грабежі, викрадення і вбивства стали широко відомими, знаходиться багато людей, кого вводить в оману цей магічний ореол, хто виходить на їхній захист під стіни судів. Пригадайте, в той недовгий період безсилля влади багато публічних людей піддалися магії вседозволеності — навіть лідер парламентської політичної партії міг дозволити собі, уподібнившись до російських терористів, на камеру знущатися з роздягненого до трусів полоненого бойовика. А тодішнє «сміттєве правосуддя», що мало не скінчилося судами Лінча, і сьогодні, три роки по тому, нагадує про себе закликами до «революційного правосуддя», вимогами в ім’я ідеалів порушувати закон.
Не сумніваюся, ті, хто прочитають цю колонку далі за перший абзац, заперечать мені, що все, сказане вище, тьмяніє на тлі вакханалії свавілля, яка ось вже 3 роки чиниться на окупованому Донбасі. Розтерзані — у прямому сенсі цього слова — українські політики, активісти, солдати й офіцери, тортури і знущання не лише над полоненими, а й над цивільним населенням Донбасу, тотальне — на всіх рівнях, від бойовика до керівництва терористів — мародерство. Це цілковите ігнорування прав власності, прав особи є прямим наслідком війни, що її Росія розв’язала проти України, уся ця сила-силенна людських покидьків, принесена чи піднята з місцевого дна російською агресією, — усе це зброя російської гібридної війни. Це виклик ідеалам, проголошеним Майданом, це вірус, який принесено в Україну і який нам сподіваються разом з терористичними «республіками» тепер прищепити.
У війні з Росією Україна однією ногою спирається на зростаючу потужність нашої армії, яка, ще вчора здавалося, спустила дух, а дугою — і в самій Україні, і на міжнародній арені — не на ідеали, що по-різному формулюють навіть ті з нас, хто всі 3 місяці простояв на Майдані, а на зрозумілу всім і кожному у світі універсальну мову — закон. Недаремно основні зусилля російської пропаганди, зокрема й просто зараз, на суді в Гаазі, спрямовано на те, аби поставити під сумнів легітимність української влади, аби змалювати ситуацію в Україні у барвах і тонах, що характеризують насправді ситуацію в «ДНР» і «ЛНР». Саме це спирання на закон робить позицію України в наших власних очах і в очах міжнародної спільноти моральною, саме вона відрізняє нас від бойовиків і Росії. Адже інакше, якщо, нехай навіть з найвищих ідеалів і прагнень, ми відступимо від букви й духу закону, що окрім мови й кольору прапора відрізнятиме нас від росіян. — Нам залишиться лише знову, як колись у війні Гітлера і Сталіна, обирати, за чорта в якій обгортці нам воювати. Нам залишиться лише безсило дивитися, як «донецьке правосуддя» прийде до наших із вами домівок, як наше з вами життя, як і життя наших з вами дітей, в чиїхось бездушних очах не варте буде й ламаного гроша.
