Фестиваль болю й надії
Минулого тижня у польському містечку Горлиці відбувся літературний фестиваль імені Зиґмунта Гаупта. Місто, що має заледве 30 тисяч мешканів, уже вчетверте приймало фестиваль рівня, якому позаздрили б і столиці. Польські письменники й інтелектуали першої ліги приїжджають до Горлиць на запрошення Анджея Стасюка й Моніки Шнайдерман, щоб поговорити про важливі речі. Завдяки цьому Горлиці – один із центрів Лемківщини – залишаються включеними у широкий культурний контекст.
Мене на цьому фестивалі найбільше вразили три речі. По-перше, той факт, що фестиваль справді організовано місцевими силами. За гроші міської управи, бібліотеки, регіонального бюджету, завдяки підтримці місцевих підприємців, долучилися навіть маленькі ресторанчики й кав’ярні. Це приклад того, як успішно діє реформа децентралізації у Польщі – можна якісну подію організувати й без підтримки столиці чи міністерства культури. Ініціатива, що вийшла з локального середовища, закріпилася і поволі стає візитівкою Горлиць та й Лемківщини загалом.
По-друге, вразив мене рівень свободи на цьому фестивалі. Знову ж таки, останнім часом ми отримуємо лише погані новини з Польщі, нікого вже не дивують узурпація ЗМІ, шулерство з Конституцією, безкарність праворадикальних формувань, роздмухування українофобії й антисемітизму. Але те, як місцева публіка слухала розмову Моніки Шнайдерман і Миколая Ґринберґа, і те, якою бурхливою, напруженою, але водночас сповненою співчуття була дискусія після цієї події, засвідчує, що в Польщі все ще далеко не втрачено. Громадянське суспільство, навіть у віддаленій і патріархальній провінції, добре розуміє, куди котиться країна, розуміє й пробує діяти на міру власних сил. Інтелектуальна мужність і чесність, продемонстрована Ґринберґом у його книжках і під час презентації, були прийняті аплодисментами. Оплесками, що вселяють надію в майбутнє європейської й демократичної Польщі.
По-третє, але насправді найголовніше, я був щиро зворушений зустріччю з лемками. Власне кажучи, моя презентація відбувалася в їхньому центрі – культурному товаристві ім. Б.-І. Антонича. Лемки, що нині живуть в Горлицях і околицях – переважно переселенці, що повернулися на малу батьківщину не так давно. Їх виселили звідси в 1947 в рамках сумнозвісної операції «Вісла» на території, що Польща отримала від Німеччини. Минули десятиліття, але переселені люди так і не асимілювалися, зберегли свою самобутність, і вони – або їхні діти – таки повернулися в рідні краї. Нині їх тут небагато, але вони справді активні й пасіонарні. Говорять про свій біль, про кривду, їм заподіяну, але не концентруються тільки на негативі – діяльно організовують різноманітні заходи й фестивалі, щоб зберегти власну говірку, культуру, фольклор (особливо неймовірні пісні!). Приємно бачити, що після страшної трагедії примусового переселення цей субетнос не зник, не розмився, а ожив і з оптимізмом дивиться в майбутнє.
На фестивалі були добра література, цікаві гості, доброзичлива місцева публіка, важливі й глибокі розмови, багато болю, але й чимало надії. Єдине, чого на фестивалі Гаупта в Горлицях не було – провінційності.
