Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Філософський камінь Майдану

«27.10-02.11.2017»
2 листопада, 2017 - 18:21

Як з’ясувалося, 2013-го люди вийшли на Майдан не тому, що їх покликав Наєм. Це відкриття дорого обійшлося організаторам нинішнього протесту під Радою, коштувало вже не першого за останні роки гіркого розчарування Ігорю Коломойському. Як за допомогою акції протесту збільшити електоральну підтримку свого опонента, як за допомогою блокади бізнесу свого опонента збільшити його продажі, — поза сумнівом, цей досвід потребує детального вивчення, ось тільки організатори і цього чергового з Третіх Майданів, схоже, демонструють критичну неспроможність винести уроки з чужих, і навіть зі своїх власних помилок. Утім, з цього не випливає, що з їхніх помилок не можемо винести уроки ми з вами.

В алхімічній лабораторії, де вже чотири роки шукають таємницю філософського каменя Майдану, ні вдень ні вночі не вщухає робота. Цього разу до свого варива вони вирішили додати не лише сушених гадюк і жаб’ячі лапки, а й реальних лідерів Революції Гідності, тих, з кого в листопаді 2013-го починався протест. Не спрацювало. Можна було б вкотре згадати китайську мудрість про річку, в яку неможливо увійти двічі, але річ, певно, в тім, що з рецептом банально перемудрували. Врешті-решт, борщ — це лише борщ, і якщо додати до нього ще й розсольник з харчо, це аж ніяк не поліпшить його смаку.

Ще після «прориву» Саакашвілі в Шегинях між ним і «Єврооптимістами» пробігла чорна кішка. Взаємна недовіра між лідерами протесту і щодня дедалі менша підтримка і довіра до Саакашвілі з боку українців не сприяли масовості акції. Замість енергії лідер Революції тюльпанів додав протестові лише хаотичності, а його гасла, що кардинально відрізнялися від офіційно висунутого списку вимог, лише заплутали тих, хто міг би підтримати протест. — То чого ви хочете, політичних реформ чи скинення Порошенка? — перепитували українці, і так і не дістали на це своє запитання хоч жодної чіткої відповіді. Нагадаю, в листопаді 2013-го список вимог складався з одного чітко сформульованого, легко здійсненного і зрозумілого кожному пункту. Як результат, першої ж неділі протесту на Майдан прийшло не близько тисячі, а сто тисяч осіб.

Не додали популярності протестувальникам і штатні клоуни всіх попередніх протестів — Парасюк, Гришин, Семенченко і, хоч як гірко визнати, Єгор Соболєв, що теж перетворився на такого. Ба більше, саме після потворного нападу Парасюка на Гелетея з кожним новим таким проколом Президент почав набирати електоральні очки. Українцям остогидли вічні сутички в Раді, і якщо учасники Евромайдану загалом демонстрували взірець нової європейської за формою і суттністю політичної культури, нинішні учасники протесту ідентифікували себе з гіршими проявами нинішньої української політичної культури, ба більше, з цілковитою відсутністю у них культури як такої.

Немов відчуваючи, що підтримка українців завагалася, Президентові вдалося перехопити ініціативу щодо двох з трьох висунутих протестувальниками вимог — Антикорупційного суду і зняття депутатської недоторканності, цим самим позбавивши продовження акції будь-якого сенсу. Лідери протесту могли б оголосити це своєю перемогою, піти з-під Ради з високо піднятою головою, але вони змарнували цей шанс, продемонструвавши, що аж ніяк не висунуті ними вимоги були їхньою основною метою. З цієї миті акція перетворилася на безглузде збіговисько маргіналів, дедалі більше, як мінімум, в очах киян нагадуючи Антимайдан, що стояв колись на цьому місці. — «Нехай постоять, полякають цю владу», — от і все, що ще можуть сказати на їхню підтримку нечисленні їхні симпатики.

Утім, лякати вже навряд чи вдасться. З одного боку, нищівне фіаско нової спроби організації масового протесту стабілізувало політичну ситуацію в країні, що її вже кілька місяців систематично розхитували Саакашвілі і радикали. На хвилі протесту Рада знайшла голоси на реформи, що давно застрягли в комітетах, — медичну і пенсійну, зрушили з мертвої точки питання про депутатську недоторканність та Антикорупційний суд, що до останнього відміталося Президентом. З другого, скидіється на те, що як Банкова, так і Грушевського вирішили, що більше їм не варто боятися нового Майдану. Цю ілюзію їм вселили не лише нечисленність наметового містечка, а й результати виборів до територіальних громад.

Як використовує нинішня влада результати своєї перемоги? Не схоже, що й вона спроможна вчитися на своїх помилках. Те, що вона розцінила як вотум довіри, якщо не карт-бланш, врешті-решт може коштувати їй поразки на майбутніх виборах. Адже нечисленність протесту ще не означає відсутність протестних настроїв в українців як таких. Їхня втома від політичного безладу в країні ще не означає, що вони підтримають Президента і його партію на виборах хоча б як найменше зло, добре, що вже десятиліття маємо кандидата в Наполеони. А перемога БПП на виборах до територіальних громад — лише відгомін парламентських виборів 2014 року, коли президентська партія перемогла в територіальних округах, але зазнала нищівної поразки на пропорційних виборах. У будь-якому разі, ключ до перемоги на майбутніх виборах зовсім не в сільських округах — він у великих містах, де населення чекає від Президента, Кабміну і Ради не просто стабільності, а реальних реформ, не декларацій, а реальних їх результатів. Поразка «МіхоМайдану» ще не означає, що українці неспроможні вийти на новий Майдан, особливо якщо їхні нові лідери зроблять висновки з дитячих помилок своїх попередників.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments