Genius loci: Печ, Угорщина
Є люди, що народилися не в свою епоху, а є міста, збудовані у несподіваних регіонах. Чи навіть інакше: існують міста, що могли б стати одразу кількома населеними пунктами в різних точках континенту. До таких належить угорське місто Печ, розташоване на південному заході країни, біля кордону з Хорватією. Адже це водночас австро-угорське місто з традиційною архітектурою і таким типовим для дунайської імперії вокзалом, оттоманський форпост із зеленими куполами мечетей і стрілами мінаретів, панонське містечко з маленькими будиночками і затишними сімейними ресторанчиками, комуністичний конструктіз сірих багатоповерхівок і потворних промислових зон, а все вкупі – сучасне центральноєвропейське місто з кількома пластами історії, травм, слідами розквіту і неквапним щоденним життям. Тут є католицькі храми, мечеті, православні церкви і синагога. Тут є дух Центральної Європи – втраченої, а може й такої, що ніколи не існувала. Мабуть, саме завдяки цій вражаючій палітрі Печ і став у 2010 році Культурною столицею Європи.
Це місто на будь-яку примху – скажімо, можна визначити для себе день, коли живеш лише малярством. І тоді до твоїх послуг кілька музеїв, галереї – приватні й державні, виставки класики і сучасного мистецтва. Або, що більш вірогідно, захочеться тобі прожити умовний «день вина». І тоді вирушаєш у довгу одіссею винарень, де в меню – лише вина різних сортів, без жодних там соків, кав і чаїв. Або в ресторанчик, де до гуляшу чи поркольту отримаєш карафку місцевого червоного сухого, а до десерту – запашного токайського. Можна провести день, досліджуючи лише давньоримські чи ранньохристиянські пам’ятки в місті – навіть цього тут вдосталь. А можна відчути себе десь в Оттоманській Порті, посеред мечетей, турецьких лазень і солодкої пахлави. Чи в міщанському світі Габсбурзької імперії – якщо закортить такого. Не кажучи вже про хорватське католицьке місто з ґотичною катедрою і передчуттям Дунаю неподалік.
Це місто-несподіванка, бо чогось такого не чекаєш зустріти в Угорщині. Після Тріанонської угоди країна втратила понад половину своїх земель, і стала доволі однорідною, ба навіть нудною. Невеличка центральноєвропейська держава, розташована на Панонській рівнині – нічого особливого, такі самі містечка, шпилі храмів над селами, паприка на базарах і гуляш на столах, винарні, Дунай і чардаш. Печ серед усього цього – як інопланетянин, непроханий гість: незвичайний, непередбачуваний, екзотичний. Але не варварський –університет тут існує ще з XIV століття, а розташування на середохресті Європи й Орієнту, крім усього іншого, залишило свій слід і в гостинності, відкритості до інших. Тому Печ нарівні з австрійським Ґрацом під час кривавих балканських воєн став ще й притулком для біженців і втікачів – толерантність тут існує не лише на словах. Парадоксом є те, що це доволі маленьке містечко – всього 150 тисяч населення, аж п’яте за кількістю населення в Угорщині. Невеличке, але багате й цікаве – наприклад, значно імпозантніше, ніж гоноровий Дебрецен, друге місто держави.
Зовсім неподалік Печа розташований Могач – місце, де угорці у 1526 програли сумнозвісну битву османам, після чого Угорське Королівство припинило існування, а панонські землі на довгі століття стали належати мусульманській імперії. Шлях із Стамбула до Відня пролягав через Печ, що й визначило долю міста – його завойовували, руйнували, але й відбудовували, давали нове життя, кожна нова влада щось знищувала, переінакшувала, міняла хрести на півмісяць і навпаки, але в сумі вийшла досить цікава й багата на смак суміш. Місто на перехресті, або кілька міст в одному місті. Це ще не Орієнт, але вже й не Захід; це ще Європа, але в тіні якої народжуються Балкани. Тут можна з’їсти бурек у звичайній пекарні – такий, як у Болгарії, Сербії чи Боснії, але якого годі шукати в Австрії, яка тут зовсім поруч. Тут щось закінчується, але не до кінця, тут щось починається, але тої ж миті зупиняється. Навіть назва міста звучить, як ляпас, але вітру: тут і звук удару по шкірі, але водночас і свист шаблі ?печ, пийч!
