Коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Голокост за порогом

«02–08.02.2018»
8 лютого, 2018 - 16:38

Можна було б почати цю колонку по-гайдаївськи: «У той час, коли Falcon Heavy Ілона Маска стартує до поясу астероїдів, «Чортківський Вісник» дає чортів світовому єврейству». Втім, до чого ця дешева канва, адже проблема антисемітизму довкола нас ширша і географічно, і хронологічно, ніж одна колонка головного редактора, що зі швидкістю пожежі розлетілася в українському інформаційному просторі, провінційної малотиражної газетки. З тисяч в око впала лише одна.

І справді, адже йдеться не лише про «Чортківський Вісник». Дуже б хотілося, щоб тільки про нього. Але це і похмурі потертого вигляду дядьки на ринках, в чергах «Ощадбанку», або біля розкладок на Майдані (ось уже років 30, як безкарно поширюють у серці столиці свої антисемітські  нісенітниці), і братія, що пише, — таких газеток, брошур, книг не злічити це Лариса Ніцой, якраз напередодні, в прямому ефірі звинуватила євреїв в тому, що ті влаштували українцям Голодомор, — це і депутати всіх рівнів і партій, і кавалер «Ордена Свободи», що ледь не відбувся, Василь Квасновський, і відставний генерал СБУ Василь Вовк. Це десятки, якщо не сотні, тисяч латентних антисемітів — на кухнях і в соціальних мережах, — тих, що начебто просто мелють язиком: хто у нас у політиці Вальцман, а хто — Капітельман. Армія, що поки дрімає і очікує за порогом пітьми.

З одного боку, я начебто згоден із тими, хто а-ля Сашко Лірник ображається на визначення антисемітизму як «українського». Дивлячись на схожу, як однояйцеві близнята, на українську антисемітську літературу російського виробництва, на під копірку татуйовані тіла «націонал-патріотів», що славлять по обидві сторони фронту на Донбасі переможця Хазарського каганату Святослава та що Україна з Росією, — на личини любителів, що фашиствують, Трампа,  де-небудь в глибинці США, починаєш розуміти, що антисемітизм не має національності. Він лише виряджається в національний одяг, як шкідлива бактерія, що за допомогою нехитрої мутації пристосовується до будь-якого його довкілля. Та все ж, він український, хоч би тому, що в нашій країні — це наша проблема, що лише ми, українці, можемо в своїй країні приборкати цю хворобу.

Скільки б не пояснювали антисемітизм патріархальною ксенофобією, релігійними упередженнями або простим бажанням перекласти провину за свої особисті невдачі на кого-небудь ще, його джерело — в неуцтві. Не обов’язково через відсутність освіти, але, часто, як у випадку з редактором «Чортківського Вісника», і в помилковому знанні, що народжує фантасмагоричні за своєю безграмотністю тексти, на зразок того, що вийшов з-під пера Мар’яни Полянської. Повна деградація вітчизняної системи освіти, як і вкрай низькі стандарти українських ЗМІ, перетворили Україну на зону підвищеного ризику, де міфи та забобони, що продукуються такими Полянськими, знаходять дедалі більше місця в масовій свідомості, де практиковані протягом десятиліть технології штучного розколювання суспільства привчили мільйони українців, неначе немає війни з реальним зовнішнім, до щоденного пошуку вигаданого внутрішнього ворога. Де невміла пропаганда, часом, віддана в руки тих виконавців, що недалеко стоять за рівнем культури від Мар’яни Полянської, наслідуючи сусідню Росію, формує з українців образ безгрішних від народження носіїв добра і світла, народ-жертву в усі часи в оточенні безмежного моря жадаючих української землі та крові ворогів-іноплемінників.

Соціальна невлаштованість, економічна криза, щоденні смерті на сході послаблюють імунітет — війна розмиває кордони, все складніше розрізнити, де нацист, а де щирий, нехай і трохи екзальтований, патріот. Що робить антисемітизм дедалі привабливішим для всіляких популістів. Це ще більш небезпечно, бо до останнього часу більшою мірою побутовий антисемітизм, утім ширше — ксенофобія, ризикує перетворитися на політичний, тоді як політичні еліти пострадянських країн, які боролися з ним, подібно до сусідньої Польщі з їхнім законом про Інститут національної пам’яті, вважають за краще засунути голову в пісок. Польський закон про Інститут національної пам’яті вже зараз загрожує членству Польщі в Європейському Союзі. Замість сталевої стіни на сході, зростання ксенофобських настроїв в Україні (а в своїй статті Мар’яна Полянська висуває претензії не лише до євреїв, а й до поляків, румунів, американців — ось тільки про Росію в статті ні слова, але це окреме питання) загрожує появі політичної стіни на кордоні з ЄС. І якщо відокремлені від Старого світу океаном Сполучені Штати ще можуть дозволити собі погратися у зовнішні і внутрішні Стіни, Україна в такому разі може залишитися з імперією, що відроджується на сході, і зі своїми внутрішніми проблемами один на один.

Утім, ви вже здогадалися, кого і в цьому випадку головний редактор «Чортківського Вісника» Мар’яна Полянська звинуватить у всіх бідах нашої країни.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments